– Анатолій кивнув на вечерю.

– Я на роботі до дев’ятої стирчав, а вдома напівфабрикати!

– А хіба я не працюю? – спокійно спитала Галина.

– Чи моя робота не рахується?

– Мамо, а що на вечерю?

– Денис заглянув на кухню, де Галина Миколаївна складала документи в портфель.

– Не знаю, – відповіла вона, не підводячи голови.

– Подивися у холодильнику.

Син здивовано завмер у дверях. За двадцять років життя мати ніколи не відповідала “не знаю” на питання про їжу. Галина завжди знала, що коли й для кого приготувати.

– Як це не знаєш?

– Денис підійшов ближче.

– Ти ж завжди…

– Завжди готувала, прала, прибирала, – перерахувала Галина, нарешті підійнявши очі.

– А сьогодні втомилася!

У цьому слові – «втомилася» – пролунало щось нове. Не звична скарга на важкий день, а якийсь відчай. Наче вона не просто втомилася сьогодні, а втомилася взагалі.

Денис відчув легку тривогу. Мати мала інший вигляд: зібрана, відсторонена. Зазвичай до цього часу вона вже клопотала біля плити, розпитувала про справи, метушилася з нескінченними дрібницями.

– Мамо, в тебе все гаразд?

– Все гаразд, – Галина застебнула портфель.

– Просто більше не готуватиму щодня. Ви дорослі люди, розберетеся.

Денис розгублено провів її поглядом. Що відбувається? Чому мати раптом стала такою… байдужою?

За обіднім столом зібралася вся родина. Анатолій Володимирович невдоволено колупав виделкою розігріті в мікрохвильовій печі пельмені, Олена морщилася, відсуваючи тарілку.

– Галю, що це за знущання?

– Анатолій кивнув на вечерю.

– Я на роботі до дев’ятої стирчав, а вдома напівфабрикати!– А хіба я не працюю? – спокійно спитала Галина.

– Чи моя робота не рахується?

– Рахується, але…

– Анатолій зам’явся.

– Ну, ти ж удома раніше з’являєшся.

– На півтори години. За які встигаю в крамницю збігати, білизну розвісити, все це приготувати, – Галина вказала на стіл.

– А потім ще до півночі звіти доробляти.Олена підвела голову від телефону.

– Мамо, а сукню коли шитимеш? Я ж говорила, що за тиждень у Максима день народження.– Не шитиму, – коротко відповіла мати.

– Як це не шитимеш? – Олена витріщила очі.

– Ти ж обіцяла! Я вже всім сказала, що буде ексклюзивна сукня!

– Тоді купи ексклюзивну сукню у крамниці.

– На які гроші? Студентської стипендії вистачає лише на проїзд!

Галина дістала гаманець, відрахувала кілька купюр.

– Досить на пристойну сукню? Решта – твої проблеми.

Сім’я дивилася на неї, як на інопланетянку. Галина Миколаївна завжди була готова витратити останні гроші на дітей, просиджувала ночі за швейною машинкою, готувала їхні улюблені страви.

– Ти захворіла? – стривожено спитав Анатолій. – Може, до лікаря сходити?

– Я здорова! Просто більше не збираюся жити лише вашими інтересами!

– Ми ж сім’я! – обурився Денис. – Сім’я – це взаємодопомога!

– Точно, – погодилась Галина. – Взаємодопомога! А не одностороння експлуатація!

– Яка експлуатація? – Анатолій почервонів. – Я працюю, гроші додому несу!

– І я працюю. І гроші теж несу. Причому більше за тебе, – жорстко відповіла Галина. – Але чому всі домашні справи тільки на мені?

Запанувала мовчанка. Справді, чому? Цього питання раніше ніхто не ставив.

– Тому, що ти жінка, – невпевнено припустив Анатолій.

– А ви що – чоловіки без рук? – Галина встала з-за столу. – Двадцять років я була вашою слугою! Досить!

Вона пройшла до спальні, зачинила двері. Сім’я остовпіло сиділа за столом з холодними пельменями.

Наступними днями життя в будинку кардинально змінилося. Галина припинила готувати сніданки – усі снідали бутербродами, чи купували їжу дорогою на роботу та навчання. Обіди та вечері стали випадковими: хто що знайде у холодильнику.

Анатолій кілька разів намагався влаштувати скандал, вимагаючи повернутися до колишніх порядків. Галина мовчки слухала його тиради, а потім питала:

– А що заважає тобі приготувати для сім’ї вечерю?

– Я не вмію! – кричав чоловік.

– YouTube тобі на допомогу, – байдуже відповіла дружина.

Діти намагалися тиснути на жалість: розповідали, як їм важко вчитися на голодний шлунок, як соромно перед друзями за не випрану сорочку чи не прасовані штани.

– Пральна машина-автомат, праска є, – відповіла Галина.

– Руки, сподіваюся, також.

Дивно, але світ не звалився. Анатолій навчився смажити яєчню та варити макарони. Денис освоїв пральну машину. Олена – на власний подив – виявила в собі талант до швидких салатів.

Галина ж уперше за двадцять років почала жити для себе. Записалася на курси підвищення кваліфікації – давно хотіла вивчити нову програму. У вихідні почала ходити в спортзал замість прибирання квартири.

– Будинок перетворився на свинарник! – обурювалася Олена.

– Тоді не перетворюйте, – відповіла мати.

Через місяць у будинку встановилася не затишна рівновага. Всі навчилися елементарних побутових навичок, але ніхто не був щасливий. Анатолій почував себе покинутим, діти – обділеними материнською турботою.

Галина ж, навпаки, розквітла. Вона схудла, почала стежити за собою, купила новий одяг. На роботі її підвищили – час, що звільнився, вона витратила на професійний розвиток.

– Мамо, а ми тобі більше не потрібні? – тихо спитала Олена одного вечора.

Галина підвела очі від книги.

— Потрібні. Але не, як тягар, а як сім’я. Є різниця?

– Яка?

– Сім’я – це коли всі дбають одне про одного. А тягар – це коли один тягне на собі решту, – пояснила мати.

– Двадцять років я була вашим тягарем для самої себе.

Олена замислилась. Справді, вони звикли лише брати від матері, нічого не даючи натомість. Навіть простої участі.

– А якщо ми… якщо ми теж дбатимемо? – невпевнено спитала дівчина.

– Тоді я із задоволенням готуватиму недільні обіди, – усміхнулася Галина.

– По черзі з вами.

У будинку щось почало змінюватись. Повільно, з опором, але почало. Анатолій узяв на себе закупівлю продуктів – виявилося, він непогано розуміється на м’ясі та овочах.

Денис почав відповідати за техніку – лагодити, налаштовувати, обслуговувати.

Олена відкрила для себе кулінарію – не як обов’язок, а, як творчість.

Галина припинила бути незамінною і від цього стала ціннішою. Її турботу більше не сприймали, як належне – тепер її цінували.

– Знаєш, а я тебе такою не пам’ятаю, – зізнався Анатолій одного разу.

– Ти стала… цікавішою.

– Тому, що припинила розчинятись у вас, – відповіла Галина.

– У мене з’явилося своє життя.

Сім’я збереглася, але стала іншою. Не ідеальною – до цього було далеко. Але чеснішою. Кожен ніс свою частку відповідальності за спільну оселю, за спільне життя.

А Галина Миколаївна вчилася жити не лише для інших, а й для себе. І це була найважливіша зміна в її сорокап’ятирічному житті…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.