Галина Миколаївна живе одна у невеликому селі. Начебто зовсім недавно була в неї дружна сім’я. Чоловік-тракторист, синочок Толік поїхав у місто вчитися, мріяв повернутися, працювати механізатором. У них поряд у той час розпочиналося будівництво нового агрокомплексу. Толік думав влаштуватись туди, а взагалі мріяв і власну справу відкрити.

Але не склалося… Не стало Анатолія так і не закінчивши навчання. Він тоді на канікули приїхав. Такий щасливий. Радів, що зустрів найкращу у світі дівчину. Закохався. Звати Марина, вона кухар-кондитер. Все розхвалював, яка вона гарна, яка хороша, яка розумниця, і добра, чесна, справедлива.

Говорив, що наступного разу привезе її познайомити з батьками. У неї немає нікого, окрім бабусі. Сказав, що хоче одружитися з нею, вона не проти жити в селі. Тим більше, в їхньому селі зараз хороші перспективи. З її професією їй тут робота знайдеться. Будинок собі новий збудують, діточок народять… Батьки були раді за сина, бачили, як сяють його очі, який він щасливий, з яким коханням усе це розповідає.

А ось повернутися назад син вирішив раніше. Не захотів залишитись ще на одну ніч, щоб поїхати ранковим автобусом, хотілося йому якнайшвидше повернутися до своєї Марини. Упросив друга Дмитра відвезти його на мотоциклі. Батьки відмовляли, не пускали. А Дмитро, як пізніше з’ясувалося, ще й погульбанити того дня встиг. Якби вони знали про це раніше…

Не стало їх обох.

Отоді й звалилося все життя у Галини, розділилася на “до” і “після”… Батько не зміг пережити біди, також пішов слідом за сином. Від одного горя Галина не оговталася, а вже інше.

Дні стали ніби гумові – немає їм кінця. Вона то молиться, то перебирає старі світлини, то плаче. Теж купа недуг з’явилася, нічого її вже в цьому житті не тішить. І город запустила, з усієї живності залишився лише песик у дворі та котик в хаті. А сама хата, колись добротна і гостинна, тепер похмура, незатишна.

Не любить Галина тепер гостей, не приймає, і сама в гості ні до кого не ходить. Замкнулась у собі. Сильно здала – постаріла, тепер її всі вже раптом почали називати “бабусею”, навіть ті, хто говорив раніше “тітка Галя” або просто “Галина”, тепер всі раптом називають “бабусею Галею».

А вона й не заперечує, їй тепер взагалі нічого не хочеться… Адже вона зовсім ще не стара, адже їй і шістдесяти ще не виповнилося. От якби Господь почув її молитви, та забрав би її до Себе… До синочка та чоловіка… Але не чує Господь, ніяк не хоче забирати.

Якось Галина сиділа вдома, в’язала шкарпетки. На столі розкладено фотографії, які вона знову розглядала сьогодні. Раптом хтось постукав у вікно. Хто б це міг бути? До неї давненько ніхто не приходить…

Галина визирнула, на вулиці стоїть зовсім молоденька дівчина. Чия ж це – не впізнала дівчинку Галина. Вийшла надвір. Начебто й знайоме обличчя, але ніяк не впізнає – чи бачила її вже десь раніше, чи когось вона сильно нагадує їй.

Дівчина запитала, чи тут живе баба Галя, потім попросила дозволу поговорити. Дивно. Про що їй говорити із незнайомкою? А в самої щось щемить на душі. Наче синочок Толік дивиться на неї очима дівчинки, наче він усміхається їй… Галина придивляється, а й справді чимось схожа вона на Толіка, чомусь раптом нагадала про нього…

Галина запросила гостю до хати, чайник поставила, попросила сісти. Не почала з порога розпитувати. Хай посидить хоч трохи, хоч ще якийсь час помилується Галина на неї…

А дівчина пояснює, що насилу її розшукала, без кінця вибачається за занепокоєння. Адже вона толком і не знає, кого саме шукає. Справа в тому, що у неї нещодавно не стало бабусі, вірніше вона навіть не бабуся, а прабабуся була. Зовсім старенька. Крім неї, не було нікого з рідних. А батьків у неї немає і не було. Батька в неї ніколи не було, вона про нього нічого не знає. Мами не стало під час пологів, от і залишилася дівчинка з прабабусею, адже у мами крім цієї бабусі теж нікого не було.

Дівчинка спочатку з нею жила, потім її в інтернат відправили, бабуся щотижня забирала її на вихідні, і в будні постійно відвідувала. Ну а після школи вона вже стала постійно жити із бабусею. Тій вже самій потрібен був догляд.

Ось тільки перед своїм відходом бабуся їй розповіла, що батько в неї живе десь у сусідньому селі. Вона до ладу не знає нічого про нього, їй мама дівчинки до ладу нічого про нього не розповідала. Говорила що любив, обіцяв одружитися. А потім виїхав і більше не повернувся. А вона переживала, думала, що він покинув її.

Бабуся лише знає, що він із якогось сусіднього села. Бабуся переживала, що внучка зовсім одна на цьому світі залишиться, от і сказала. Нехай может спробує хоч щось дізнатися про батька. А раптом він і справді добра людина, як мати розповідала, може трапилося в нього що тоді?

А може, посварилися, а він так і не довідався, що в нього з’явилася дочка? В житті всяке буває. Але хоч знатиме, що є десь рідна душа. Може там є брати чи сестри, раптом потоваришують. Ну не захочуть знатись – так і не треба засмучуватися. Вона вже доросла, у неї і квартира своя тепер є. Розумна, вихована, серйозна. Проживе й одна. Важко, звісно, одній, але вона сильна. Впорається.

Вона вже була в інших сусідніх селах, нікого не знайшла. Знала лише, що батька Анатолієм звуть, він механіком чи механізатор мав стати. Прізвище в нього, як навмисне, надто поширене – Бондаренко здається. Шкода немає жодних фотографій. А от у цьому селі одна бабуся сказала, що дівчина схожа на одного хлопця з їхнього села, родимка на шиї в нього така сама була. Помітна, незвичайна форма. Але тільки немає його вже давно не стало його. А звали його саме Анатолієм. Ось і вказала цю адресу.

– Як же звати тебе, дитинко?

– Оля. Бабуся говорила, що мама хотіла саме так назвати, бо батько мріяв, що якщо у них буде дівчинка, то Ольга. Не знаю – чому йому подобалося саме це ім’я? Тільки ось він зник раніше, ніж мама дізналася, що вже вагітна… Ну а бабуся так і назвала Олею, як хотіла мама…

Галина обійшла дівчину з боку і подивилася на її шию, навіть комірець трохи відвернула, хоч і так було добре видно. Так. Точно така родимка була на шиї Толіка, тільки в нього трохи більше.

Не може бути! Щастя яке! Невже?

Вони довго сиділи, з’ясовували те, що ще не зрозуміли. Маму звали Мариною. Все сходилося, все вірно. Галина і плакала, і сміялася. Обіймала і цілувала онучку. Та теж плакала, розповідала про свою маму, бабусю. Шкода, що мати з батьком не встигли розповісти рідним раніше, що взагалі так все трапилося. Оля розпитувала про батька, розглядала його фотографії. Вона і справді на нього дуже схожа. Є в неї щось і від мами, але риси батька теж проглядаються, та й на саму Галину в молодості Оля схожа.

У Галини наче друге дихання відкрилося. Все не дарма. Не дарма. Тепер у неї є рідна людина, продовження її сина Толіка. У неї є внучка Оля! Яке ж це щастя!

Вже й ніч на подвір’ї, а вони все сидять, ніяк не можуть наговоритися, Галина не може налюбуватися на внучку. Все намагається пригостити її ще чимось, а та сміється, що вже не може, наїлася на місяць уперед.

Тепер усе змінилося. Галину не впізнати. І звідки взялася ця спритність та енергійність – не сидиться їй без діла. Тепер вона постійно їздить у місто до своєї Олі, та в інституті навчається. Бабуся їй продукти возить, в’яже теплі речі, купує подарунки. А на вихідні внучка поспішає до бабусі – треба по хаті допомогти, у городі впоратися, та просто побути довше разом, вдосталь наговоритись. Привозить їй із міста свої подарунки,. Слідкує за здоров’ям бабусі, не можна їй нездужати.

А Галина тепер і не думає нездужати. Ніколи. У неї тепер є сенс у житті. Вона навіть помолодшала, погарнішала. Настрій у неї завжди добрий. Знову весела і задерикувата. Селяни дивляться на неї і дивуються. Радіють за неї. Ось що щастя з людиною робить!