– Віра! А ну почекай, ти це куди попрямувала на ніч дивлячись? Та ще й із валізою. Не переплутала нічого? Зупинка з іншого боку. Чи ти по гриби в ніч пішла?

Віра зупинилася. Не думала вона, що Галина її гукне. Вона навіть не думала, що знає її ім’я. Бабусю Галю, просто Галину, в селі знали всі. Жила вона у передостанньому будинку. Наступний будинок був майже повністю зруйнований, але ніхто туди не ходив. Усіх хвилювала Галина.

Як Галя зиркне, так будь-яке бажання навіть говорити пропадає. Галина жила одна дуже давно. У сорок років овдовіла, а потім майже відразу, і двох синів втратила. Більше нікого не було. Працювала вона у школі прибиральницею. Знала майже всіх дітей та їхні сім’ї. Ось і сім’ю Віри знала дуже добре.

– Розповідай, що сталося, – сказала Галина.

Віра розгубилася і заплакала. Наче і сліз, коли йшла з дому, не було, тільки розпач і рішучість. А тут сльози самі потекли. Віра сподівалася, що пішки дістанеться найближчого селища і там почекає до ранку автобус на зупинці. Ніч вдома вона перебувати не хотіла. Мачуха з батьком знову загульбанили та щей гостей привели.

Сказали свати. Це її, Віру, дівчину вісімнадцяти років, вони одружували. Наречений сидів за столом і дивився на дівчину «веселими» очима. Добре, що старенька валіза була зібрана вже давно і чекала свого часу в затишному місці. Грошей у неї мало, але до міста має вистачити. А там вона на роботу влаштується, двірники завжди потрібні. Викрутиться, думала Віра.

– Ідемо до хати. Розповідай.

– Мені треба йти. Якщо не піду, шукатимуть.

– У мене не будуть. Голодна? Та чого я питаю, сідай.

Галина швидко зібрала на стіл. Картопля, капуста квашена, огірки малосольні. На стіл Галина поставила і ковбасу, яку Віра бачила лише у свята. Саме бачила, діставався їй у кращому разі лише шматок, все інше йшло на закуску.

– У вас свято?

– Ні. А може й свято, ти до мене завітала. Їж. – Галина не зрозуміла чому дівчина так спитала.

– Мені йти треба. Вони вранці на зупинці шукатимуть мене. А мені цього не треба.

– У наш час без згоди заміж не видадуть. У тебе і в місті немає нікого. Як ти там будеш? Відчайдушна ти.

– А тут мені життя зовсім не буде.

– Ось що. Ти кілька днів у мене поживеш. А я спробую тобі допомогти. Тільки з дому не виходь. Ніхто не прийде, але все ж таки. А зараз давай спати, ранок вечора мудріший.

Віра спала міцно, у Галини було тепло і тихо. Зовсім не як у неї в будинку, постійний гомін. А ось господиня навпаки погано спала, думала, як би дівчинку прилаштувати.

Вранці на Віру на столі чекав сніданок. Галини не було. Вона повернулася лише до обіду.

– Шукає тебе мачуха. По всьому селі бігає. Хотіла до дільничого заяву подати, але не прийняв. Та й вона видно добряче «поснідала». Я там поговорила, не будуть вони тебе шукати. Сказала, що ти пішла від них. Вони все зрозуміли. Дільничний завтра їде до міста у справах. Він тебе довезе та прилаштує. Вчитися підеш. Швейна фабрика набирає учениць. Гуртожиток дають та платитимуть. Спочатку небагато. Згодна?

– У мене немає вибору. Звичайно, згодна, я ж хотіла в двірники йти. Спасибі вам велике.

– Рано дякувати. Ось тобі грошей трохи на перший час.

– Я вам віддам, коли зароблю.

– Не поспішай. Як розбагатієш, так і віддаси. А й не віддаси – не збіднію. Нехай усе буде добре в тебе.

Галина перехрестила її на прощання.

Віра працювала на фабриці вже цілий рік. Все було добре. А головне її не шукали батько та мачуха. Борг вона Галині повернула. Приїжджала у відпустку із подарунками до неї. Додому не пішла. Батька побачила біля крамниці. Він був, як завжди, «веселий», а на мачуху й дивитися не хотіла.

За рік батька не стало.

А ще за два Віра вийшла заміж. Галина була на її весіллі.

– Тепер ти забудеш мене. Пиши хоч зрідка.

– А можна ми приїжджатимемо разом із Михайлом? Ви так йому сподобалися. Ви, як друга мама мені. Мачуха взагалі не береться до уваги.

– Можна. Та яка я мама, скоріше бабуся, – Галина заплакала.

– Тьотю Галю, ну ви чого? Адже все гаразд.

– Все добре, дитинко. Просто свого Михайла згадала. Гарний він у мене був. Але тяжко занедужав і не стало його. Він дуже доньку ще хотів. Але ми не встигли. Ось тепер хоч тебе маю. Тепер мені є кого чекати.

Віра з Михайло приїжджали у відпустку, і на свята Галину відвідували. Спочатку удвох, а потім разом із дітьми. Діти дуже полюбили бабусю Галю. Вони навіть не знали, що вона несправжня їхня бабуся.

КІНЕЦЬ.