Галина давно жила сама, чоловіка не стало три роки тому, діти роз’їхалися хто куди. Про матір згадували рідко, та й не нав’язувалася. Їй було вже близько дев’яносто трьох років, але, незважаючи на свій похилий вік, виглядала вона молодшою ​​за свої роки, і сама тримала свій дім і своє господарство в порядку.

Галина була охайною, завжди чиста з білою хусткою на голові і неодмінно з білим накрохмаленим фартухом. У селі у неї було найсмачніші молоко, сметана та сир, навіть міські іноді приїжджали до неї за цим. А Галина і рада була, куди їй стільки одній, а так який-не-який заробіток.

– Галино! Я за молоком! – гукнула сусідка.

– Проходь, Зіна! Ще тепле.

– Галино, та як ти справляєшся? Адже не молода вже?

– Ой, Зіночко, не питай… Я як встану вранці, як згадаю, що господарство в мене не годоване стоїть, так на душі сумно стане, так одразу ж і підскакую, звідки тільки сила береться.

– Продала б ти вже все, Галю, відпочила б на старості років.

– На тому світі відпочину, Зіна, а зараз ніколи!

– Твої то хоч дзвонять?

– Донька напередодні дзвонила, я їй посилку передала, так вона була незадоволена. Каже, більше не посилай нічого, у нас у магазинах є все. А хіба зрівняється магазинне з домашнім? У мене все свіженьке, своє.

– Та я знаю, Галю. Не даремно ж до тебе міські навідуються.  Гаразд, Галино, дякую, засиділася я в тебе, піду у справах.

– На здоров’я, Зіна, приходь ще. Ти там Ларисі передай нехай за яйцями зайде, я набрала їй із десяток, вона просила.

– Добре, Галю, передам.

Ой, заговорила мене Зіна, скільки часу загубила, а ще треба напоїти, нагодувати господарство, та город прополоти. Галина, швидко піщла до виходу. Город у неї був великий.

Там, біля самого паркану – картопля з морквою, тут трохи ближче – кабачки, помідори, огірки та перець, а біля самого підступу до будинку зелень. Жоден клаптик землі не пропадає дарма. І коли тільки встигає все? Сусіди теж спочатку намагалися довідатися про таємницю вічної молодості уГалини, та все дарма.

– Яка таємниця? Немає жодних таємниць! Просто я живу заради інших! Я відчуваю, що я потрібна, а поки я потрібна комусь я не можу здаватися. Мені і господарство доглянути треба, і діткам у місто дечого назбирати відправити. Нема мені часу старіти.

А вона й не старіла, у свої дев’яносто три виглядала ледве на шістдесят. Їй богу, хто гляне – не повірить. Міцна, ладна, бабуся. А які пироги пече… Галина, багатьом допомагала в селі і вдовам, і сиротам, і немічним.

Кому продукти занесе, кому грошима, добра в неї душа була. Не могла вона спокійно їсти, якщо знала у когось біда, чи хтось їсти немає що.

А за своїх дітей, як переживала, як почує, що хтось у місто зібрався, так одразу назбирає свіжих овочів, яєць, сиру, сметанки і відправляє.

А на кожні свята намагалася всім гроші вислати, щоб онукам подарунки купили від її імені. Сама поїхати в місто вона не могла, господарство не могла залишити, та й не кликали вони її, надто всі зайняті – не до матері їм було.

А скільки кликала вона їх до себе, хоч би влітку приїжджайте, на канікули чи у відпустку. Куди там! Зараз це не модно по селах відпочивати. Невтямки їм було, що материнське серце не залізне, що вона сумує, нехай не ображається, але все одно ночами гіркі сльози проливає.

Добре, хоч до будинку кошеня прийшло, то Галина його виходила, нагодувала і назвала Кульбаба. Дуже сильно на кульбабу він був схожий – рудий, пухнастий, а який грайливий, диво. Галина ввечері сяде, а Кульбаба тут, як тут, починає ласкатися, стрибати, бігати розважати господиню. Яка-не-яка, а все ж таки жива душа.

– Галино! Тут мій у місто збирається! Своїм щось передаватимеш?

– Ой, як добре! Я якраз пирогів напекла! Зараз мила, я все збиру!

– Добре, не поспішай, Галю! Я не поспішаю.

– А що це Вітя знову в місто зібрався? Адже нещодавно їздив.

– Так картоплю викопали, хоче до міста звезти,  продати. Ти б теж, Галю, щось продала б, навіщо тобі стільки. Негідно тобі одній з таким господарством – не за віком. Хоч би діти твої за розум взялися і тебе покликали до себе.

– Не зможу я в місті жити, там все чуже, а тут і повітря чистіше і вода солодша. Ось назбирала я: цю сумку нехай Борису передасть, а цю Сергію, Світлані нічого не треба. Вона напередодні мені дзвонила, сварила, що у них все є. Віктору твому дякую передай. Дай боже йому здоров’я! Виручає він мене.

– Що ти, Галю! Ти нам скільки допомогла, ми повік перед тобою в боргу!

– Ой, не говори нісенітниці, йди давай! Вітя напевно вже зачекався!

– Добре, Галино. З міста щось потрібно?

– Ні. Що там є такого, що не маємо? А я піду дещо назбираю і до Наді знесу. Жаль мені її, вдова, четверо дітлахів, працює з ранку до ночі. Чоловіка їй би гарного…

– Добра, ти Галина! Добра в тебе душа! Ну я пішла.

– Йди з Богом!

Ось так Галина і жила то по господарству, то сусідам допоможе то дітям своїм. Тільки одного разу Галина злягла щось. Чи то старість, чи недуга якась, невідомо. Якось ще  нагодувала і напоїла господарство, зібрала яйця і лягла. Цього дня і приїхав до неї син Борис.

– Ну, привіт, мамо! Що ж ти свого сина не зустрічаєш?

– Привіт, Борис! Проходь… Щось я занедужала… Зачекай я чаю поставлю.

Ледве як вставши з ліжка, Галя поплелася на кухню, поставила чай, відкрила банку з варенням.

– Синку! Проходь на кухню, чай питимемо!

– Не густо у тебе мамо, не густо!

– Занедужала я, коли б знала, що ти приїдеш, то обов’язково щось та приготувала… Хочеш яєчню посмажу, як ти любиш.

– Ні, мамо, не треба. Я тут проїздом, думаю, зайду матір провідаю… А тут мені не раді… Ні пирогів тобі, ні борщу… Приймаєш, ніби до тебе сусідка за сіллю забігла.

– Що ти таке кажеш, Борисе. Занедужала я. Ти посидь, я зараз тісто поставлю, пирогів спечу, борщу наварю…

– Мені час, і так я в тебе засидівся… Бувай, мамо.

– Борисе, що ж ти навіть чаю не поп’єш?

– Наступного разу, мамо. Я запізнююсь.

Борис поїхав, а Галина знову лягла. Як соромно стало, ви син приїхав, а вона не змогла зустріти його, як слід … Що він подумав? Увечері прийшла сусідка з сумками, похмуріша за хмару.

– Галина, ти на мене не ображайся, але я як є, так і скажу!

– Кажи, що сталося?

– Відвіз Віктор твої гостинці, тільки не прийняли вони, тому повернули все.

– Ну добре, одину сумку візьми собі, другий віднеси Наді, у неї діти, нехай їдять.

– Щось ти Галю неважливо виглядаєш… Сталося щось?

– Ні, все нормально… Просто втомилася я.

Після цього випадку Галина серйозно занедужала. Вона вже не могла, як раніше доглядати господарство та город, тому подзвонила сусідці.

– Надю, приходь терміново до мене!

Надя прийшла швидко, вона дуже любила Галину. Галина завжди їй допомагала, де грошима, де продуктами.

– Тітко Галя! Я прийшла!

– Проходь, Надя. Розмова є.

– Щось сталося?

– Надя, заслабла я щось. За господарством та городом дивитися не можу. Ти приходь, доглядай город та господарство. Молоко, яйця все собі забирай. У тебе діти, а мені стільки не треба.

– Що ви, тітко Галя! Я і за так допомагатиму тобі! Ти нам стільки добра зробила!

– Слухай, що я тобі говорю! Все забирай, тобі дітей годувати треба, а в мене це все пропаде.

– То дітям у місто відішліть.

– Відсилала, тільки повернули вони мені все. Не хочуть від мене нічого приймати.

– Ой, не беріть у голову, молоді-зелені! Одумаються ще!

– Та яке? Не потрібна їм мати та посилки від матері теж не потрібні.

Тепер Галина щодня варила маленьку каструльку борщу і пекла невеликий пиріг, на той випадок, що раптом хтось із дітей до неї приїде. Чекала вона на них сильно, але ніхто не приїжджав. Коли вона зовсім занедужала, вона зателефонувала дітям:

– Діти мої щось я зовсім погана стала, ви приїжджайте, обговорити все треба. Може, хто мене забере до себе?

Тільки діти не поспішали приїжджати, у всіх свої справи та турботи. Галина своє господарство розпродала, щось Наді віддала, яка-не -яка допомога буде. Увечері Галина відчула себе гірше. Не можна на той світ їй, стільки справ не зроблено. Вона поставила тісто, прибрала в будинку, кожен рух давався їй важко.

Скупалася, тільки на прання сил уже не залишалося. Галя спекла свій фірмовий пиріг з капустою і лягла. Ой, мені треба ще приготувати гроші, щоб потім не шукали. Зібравши всі свої заощадження, Галина поділила їх на рівні стопки. Вона взяла аркуш паперу та ручку і сіла писати листа:

«Милі мої дітки! Ви знаєте, як я вас дуже люблю! Після того, як мене не стане не переживайте, не сваріться, бережіть один одного. Ось гроші, їх небагато, але все ж таки.

Я поділила їх порівну, купіть собі щось від мене на згадку. Якщо будинок продаватимете, ікони заберіть, вони завжди допомагали мені, коли я молилася. І кошеня моє, Кульбабу не залиште, пропаде він один.

Мама, що завжди вас любить.»

Галина поклала листа разом із грошима на стіл біля пирога і від втоми вирішила подрімати на дивані. Тільки через кілька днів сусіди схаменулися, що давно не видно Галини.

Ховали Галину всім селом, багато гарного вона зробила людям. Діти приїхали лише надвечір, після прощання. У хаті на них чекав черствий пиріг на столі, лист, гроші та руденька киця Кульбаба.