Відразу після того, як у Івана не стало батька, він вирішив, що настав час розлучатися. І тому одразу після роботи приїхав до матері. А як тільки увійшов до квартири, тут же у передпокої повідомив їй цю новину.

— Що за нісенітниця? – вигукнула Галина.

– Розлучатися! Дурніше нічого придумати не міг.

— Але якщо я її більше не люблю! — наполягав Іван.

— Чому я маю це терпіти?

– І що? — дивувалася Галина.

– Не любить він! Подумаєш. Обов’язково розлучатися треба? Що за дурощі? Ми з твоїм батьком теж не дуже любили одне одного. І нічого. Тридцять п’ять років прожили разом.

– Ах, мамо. Ну, про що ти кажеш? Як взагалі це можна порівнювати? Тоді були зовсім інші часи. Важкі! Просто можна було і без любові прожити, бо все одно подітися не було куди, та й цінності інші були.

– Які ще цінності?

– Такі! Більше про матеріальне турбувалися, а не про кохання. У ваш час взагалі кохання не було. Тому й жили ви один з одним стільки, скільки долею було відміряно. А сьогодні все по-іншому. І я просто не маю права і не хочу жити по-старому.

— Що означає «по-старому»?

— А як ви жили. Зрештою, це просто аморально!

– Причому тут це? Живи ти як хочеш! Я не заперечую. Але де?

– Що “де”, мамо?

— Де ти житимеш, коли підеш від дружини? Тут, чи що? У моїй квартирі?

— Хочу тобі нагадати, мамо, що це така ж моя квартира, як і твоя.

– І навіть мріяти не смій. Я, може, все життя цього моменту чекала, щоб нарешті пожити. Думала, що тепер, коли не стало в мене чоловіка, я зможу нарешті дозволити собі щасливе самотнє життя.

Так ні. Місяця не минуло, з’ясовується, що моє щастя комусь просто поперек горла встало. І кому? Рідному синові! Ось, люди добрі, — озираючись у передпокої на всі боки і розмахуючи руками, урочисто промовила Галина, — помилуйтеся. Виховала на свою голову.

— Що ти таке кажеш, мамо? — закричав у відповідь Іван.

— Я ж твій син. Єдиний.

— Ні, — рішуче відповіла Галина. — Не дозволю над собою знущатися. Навіть синові єдиному. І тому думати не смій про цю квартиру. Просто забудь про неї. Хочеш розлучатися, розлучайся, але сюди я тебе не пущу.

– Ось ще чого! — відповів Іван.

— Що означає «не смій».Не пустить вона. Ще як пустиш! А заважатимеш, я свою половину квартири продам. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – відповіла Галина, – дуже добре зрозуміла. Тільки нічого ти не продаси. Нічого в тебе із цим не вийде.

— То чому ж не продам? Ще як продам, і ще як вийде, якщо заважатимеш мені.

— Ні, синку, — закричала у відповідь Галина. — Нічого ти не продаси. Жадібність завадить. Тому що мрієш ти, що колись ця квартира вся тобі дістанеться.

«Звідки вона знає, — з жахом подумав Іван, — що я про це й мрію? Невже мої думки читає?»

Страшно стало Івану. Вирішив він не лаятися з мамою, а спробувати поговорити з нею по-доброму.

— Ти права, — погодився Іван, — мрію. Але ж ти ще нескоро піти збираєшся від нас?

— Та не поспішаю.

— А що мені робити? — уже спокійно спитав Іван.

— Далі з дружиною та двома дітьми мучитися?

Бачачи, що син став спокійнішим, Галина теж взяла себе в руки і змінила тон.

— Навіщо ж мучитися, синку, — лагідно сказала вона. — Іншу дружину собі знайди. До неї й переїдь.

– А якщо ще немає іншої? — мало не плачучи, відповів Іван. – Тоді що?

— У такому разі, синку, рано ти про розлучення задумався.

Галина підійшла до сина і погладила його по голові.

— Чого це зарано? — шморгаючи носом, спитав Іван.

– Того! — дбайливо відповіла Галина. — Не готовий ти ще до розлучення, синку. І навіть річ не в тому, що я тебе сюди не пущу. Пущу, звісно. Куди я подінусь. Адже ти син мій, та й зареєстрований ти тут. А тільки хіба від цього ти станеш щасливішим? Думаєш, зі мною тобі буде радісніше? Адже я вже місяць, як жінка вільна. До мене чоловіки ходитимуть. А до тебе, мабуть, жінки. Адже так?

— Так, — погодився Іван.

– Ось. А тепер подумай, що це за життя ми матимемо. І добре б якби у нас тут хороми якісь були. А то ж двокімнатна квартира малогабаритна. Тридцять квадратних метрів житлової площі всього. Ну? Було б про що сперечатися. Ну, сам поміркуй. Переїдеш ти сюди. І що? Ні в тебе, ні в мене не буде життя. Адже так?

— Так, — погодився Іван.

— А може, тоді ти кудись з’їдеш?

— Куди ж я з’їду, синочку?

— Знайдеш собі когось із квартирою і переїдеш до нього. А що? Чи мало випадків, коли у твоєму віці жінки знаходять собі багатих чоловіків з квартирами?

— Та хіба ж я проти? — зітхнувши, сумно відповіла Галина.

— Та якщо я такого знайду, то звідси з’їду.

– Обіцяєш?

— Присягаюся пам’яттю твого батька. Але до того часу, дуже тебе прошу, не псуй мою нервову систему. Вона і так розхитана. Домовились?

– Домовилися. Але що мені тепер робити?

— По-перше, Аліні жодного слова про розлучення. Зрозумів? А то вона тебе одразу вижене.

– Зрозумів.

– По-друге, починай шукати собі іншу дружину.

– Де?

— Та будь-де. Головне, щоб із квартирою була і без дітей. А по-третє, коли таку знайдеш, одразу до неї не йди. Насамперед вивези все з квартири Аліни. Щоб не порожніми руками прийти до дружини нової.

— Розумно вигадано, — погодився Іван.

– А ти думав! Мати поганого не порадить. Ну, а тепер йди з Богом.

– А поїсти?

— Вдома поїси. Іди.

– Але, мамо!

— Іди, говорю, іди. Пізно вже. Аліна, мабуть, зачекалася. Не забувай, що ти ще одружений. А як знайдеш іншу, одразу скажи. Обіцяєш?

– Обіцяю. Тільки я…

— Жодних тільки. Діємо, як домовились. Як приїдеш, одразу подзвони. Втім, можеш сьогодні й не дзвонити, я, мабуть, спатиму вже. І часто до мене теж не приїжджай. Я тепер вільна жінка, сам розумієш. Та й Аліна не повинна нічого запідозрити. А то вижене тебе з дому завчасно.

— Не дай Боже, мамо, — злякано промовив Іван.

— Дзвони мені по середах та п’ятницях. Бо в інші дні я буду на дачі. А там мобільний не бере.

Випроводивши сина, Галина зачинила двері і полегшено зітхнула.

«А син у мене, — думала Галина, стоячи в передпокої і дивлячись на себе в дзеркало. – Йому палець у рот не клади. Ось… Виростила на свою голову. Ні, з таким треба бути вкрай обережним. Вкрай. О».

Минуло два місяці.

Весь цей час Іван не сидів склавши руки. Щодня він шукав собі іншу дружину. По середах і п’ятницях зідзвонювався з матір’ю і розповідав їй, як ідуть справи. За її порадою він шукав іншу дружину, де тільки можна було.

І нарешті знайшов. Про що відразу ж, як і було обіцяно, хотів повідомити маму. Але одразу повідомити не вдалося. Галина не відповіла на дзвінок. І наступного дня Іван не зміг додзвонитися до матері. Тільки в середу вдень Галина повернулася з дачі додому і зволила відповісти на дзвінок сина.

– Вона просто диво, мамо! — радісно сказав Іван.

— Молодша за Аліну на два роки. Без дітей. Нещодавно розлучилася. Василиною звати. Впевнений, ви порозумієтеся.

— Це все, звичайно, чудово, синку, що ти певен, — відповіла Галина. – Рада за тебе. А як щодо житлоплощі? Квартира має? Сподіваюся, ти не збираєшся привести її до мене?

— Можеш заспокоїтись, мамо, приводити її до нас я не збираюся.

«Заспокоїтись! – думала про себе Галина.

— Хіба це можливо з тобою? Не знаєш, чого й чекати. Боюся навіть на дзвінки твої телефонні відповідати. Все думаю, що гидоту якусь повідомиш».

— Квартира у Василини своя є, — казав Іван. — Та ще й яка! У новому будинку. В центрі міста. Трикімнатна. Тільки недавно купила.

— То це чудово, сину!

— Чудово, — погодився Іван. – Ось тільки…

Іван не встиг домовити, бо Галина одразу відчула недобре.

– Що? — злякано запитала вона. — Що «ось тільки»? Ну говори. Давай швидше.

— Меблів та техніки там немає, — відповів Іван. — Василина сказала, що, оскільки квартира ця її, то меблі та техніка з мене. Інакше вона відмовляється зі мною жити.

Галина полегшено видихнула.

– Фу, ти, – сказала вона. — Налякав тільки. Хіба так можна? Я вже подумала, що трапилося щось справді страшне.

— Та де мені грошей на меблі та техніку взяти, мамо? Ти ж знаєш, що всю зарплату я Аліні віддаю. Накопичень у мене немає.

— Меблі та техніку в Аліни забереш, — сказала Галина.

— То вона не віддасть. Це її меблі та її техніка.

– І що? Ти – чоловік. Маєш право на половину нажитого. І якщо квартира залишається їй, то меблі — твої.

— Та в тому й річ, що меблі ми не разом наживали. Вона її до знайомства зі мною купила. П’ять років тому.

– Це не має значення! – сказала Галина. — Вивезеш із квартири все. А після цього повідомиш Аліну, що розлучишся. А якщо їй щось не подобається, нехай до суду подає.

— Вона не подасть, — відповів Іван. — Вона горда. Просто стане мене зневажати.

— От і нехай зневажає, скільки їй влізе. Вважатимемо, що ви квити.

— Виходить, думаєш, забрати треба з квартири все?

— А тут і думати нема чого. Тобі ще аліменти скільки років платитиме її дітям!

— А то й правильно, — погодився Іван. — Заберу все, і моє сумління чисте.

— Тільки ти обережніший, синку. Вибери день, коли її вдома не буде.

— За це не хвилюйся, мамо. Завтра Аліна разом із доньками їде до своєї матері. На три дні. І я все встигну. Усі з квартири вивезу. Нічого не залишу. Навіть електричні розетки.

— І правильно зробиш, синку. Тобі зараз потрібніше. Ти нове життя починаєш. А вона собі ще придбає.

Галина побажала синові всього доброго та вимкнула телефон.

Вранці наступного дня, відразу після того, як Аліна з дітьми поїхала на таксі до матері, Іван викликав машину з вантажниками.

— Ось, — сказав Іван бригадиру вантажників, водячи його квартирою, — вивезти треба все. У тому числі й електричні розетки.

— Можна й розетки, — хитро дивлячись на Іван, задумливо відповів бригадир.

Помітивши цей погляд, Іван насторожився.

— Вас щось бентежить? — спитав він.

— Розлучатись, чи що, задумав? — спокійно запитав бригадир.

– Як здогадався? — злякано спитав Іван.

— Так, а що, — усмішливо сказав бригадир. — Справа відома. Дружини немає, дітей також не видно. А квартира доглянута. По всьому виходить, що обікрасти хочеш дружину свою.

— Так вже й обікрасти?

— Та ж навіть розетками не гидуєш електричними. Значить точно обікрасти хочеш дружину. Адже так?

— Хочу, — зізнався Іван. — Бо покохав іншу, а з цією життя нема.

— Розумію, — сказав бригадир. — І за чесність дякую. Інакше б і працювати з тобою не стали. Але тільки за таку роботу ціна дорожча буде.

— Чому дорожча?

– Відповідальність інша. Та й ризиків більше. Від того й ціна вища.

– Скільки?

Бригадир назвав суму.

– Я згоден.

– Гроші наперед, – сказав бригадир.

– Чого це?

—Так це, — відповів бригадир. — Раптом твоя дружина повернеться раніше. Змусить назад речі заносити. А нам неприємності не потрібні.

— Вона поїхала до матері. Її три дні не буде. Вивозіть спокійно.

— Тоді тобі й хвилюватись нема чого, — сказав бригадир. — Плати гроші і почнемо працювати. А ні, то будь здоровий. Але зваж, якщо щось піде не так, назад гроші ми в жодному разі не повернемо.

– А що може піти не так? — спитав Іван.

— По всякому буває, — відповів вантажник.

Іван замислився. Не знав, як і вчинити. Вирішив із мамою порадитися. Подзвонив їй. Але Галина не відповіла. Іван згадав, що вона на дачі. І заплатив бригадиру гроші.

А за вісім годин дві машини, завантажені меблями та технікою, під’їхали до будинку Василини, і почалося вивантаження.

А коли наступного дня, у п’ятницю вранці, Галина приїхала з дачі додому і увійшла до квартири, то одразу навіть не зрозуміла, куди потрапила. Тому що з квартири було вивезені всі меблі та техніка. І зробив це Іван, бо іншого виходу із ситуації він не бачив.

Виявляється, учора, невдовзі після того, як Іван заплатив вантажникам гроші, додому повернулася Аліна. Тому що їй зателефонували сусіди та повідомили, що у її квартирі відбувається щось дивне.

Іван намагався пояснити Аліні, що покохав іншу і йде до неї, а зараз забирає тільки те, що, на його думку, належить йому.

— Як батько наших дочок, — казав він, — і через те, що п’ять років жив із тобою і мучився, я маю право на моральну компенсацію у вигляді меблів та техніки.

Але Аліна так не вважала. Вона вигнала Івана з помешкання, незважаючи на те, що він батько її дочок. А вантажників змусила повернути на місце те, що вони встигли винести, погрожуючи їм кримінальною відповідальністю.

А вантажники й не сперечалися. Вони були готові до цього. Вперше, чи що? Тим більше, що їм уже заплатили за весь робочий день уперед.

А Іван стояв біля під’їзду і дивився, як вантажники заносять назад його, як він вважав, меблі та техніку, коли зателефонувала Василина. Вона була в курсі того, що задумав Іван, і цікавилася, як ідуть справи.

Івану довелося зізнатись, що все пішло не так, як він планував.

— І, мабуть, кохана, — сказав він, — залишилися ми з тобою і без меблів, і без техніки.

На що Василина холоднокровно зауважила, що в такому разі він їй у її новій квартирі і даремно не потрібен.

Ось тоді Івану і спало на думку забрати меблі та техніку з батьківського будинку.

«Мама – на дачі, – подумав він, – це доля. А іншого виходу в мене все одно нема. Інакше Василина мене до себе не пустить»

Пройшовши по всій квартирі і переконавшись, що вивезено все, навіть електричні розетки, Галина зателефонувала до сина. Але Іван не відповідав на дзвінки. Йому було страшно. Тоді вона зателефонувала до Аліни.

Від неї Галина дізналася, що сталося вчора, та зрозуміла, що було далі. Залишатися в порожній квартирі Галина не могла і мусила поїхати на дачу. А вранці туди приїхав Іван. Бо Василина його вигнала зі своєї квартири.

— За що, кохана? — дивувався Іван, коли Василина виштовхувала його з квартири, а він упирався. Не тому, що не хотів йти, а тому, що розумів, що йти йому нікуди.

— За те, — відповіла Василина, — що ти привіз не ті меблі та техніку, які обіцяв і показував на знімках у телефоні. Це якась старість, тридцятирічної давності.

— Тоді, може, дозволиш мені її забрати назад? – просив Іван.

На що Василина відповіла, що нічого йому не поверне, бо це моральна компенсація за випробуване розчарування. І з цими словами вона виштовхнула його з квартири і вслід йому викинула його рюкзаки з речами.

І ось тепер Іван та Галина живуть разом. А меблі та техніку до квартири вони привезли з дачі.

Зараз обидвоє перебувають в активному пошуку своїх половин.

КІНЕЦЬ.