Моя свекруха, Галина Петрівна, завжди була жінкою з ідеями, які з’являлися швидше, ніж я встигала заварювати чай. Того вечора вона сиділа за нашим кухонним столом, тримаючи чашку з ромашковим чаєм, і задумливо дивилася у вікно.

Я готувала манговий чізкейк, намагаючись не звертати уваги на її багатозначне мовчання. Але Галина Петрівна мовчати довго не вміла.

— Олено, ти ж бачила, як Костя вчора сидів за комп’ютером до півночі? — почала вона, ніби між іншим. — Знову код писав. І що це за життя? Тільки ноутбук.

Йому ж тридцять два, а він досі сам!

Я зітхнула, знаючи, куди хилить розмова. Костя, мій швагер, був тихим програмістом, який, здається, більше любив розв’язувати алгоритмічні задачі, ніж спілкуватися з людьми.

Жив він разом із Галиною Петрівною, і хоча таємно мріяв про власну квартиру, його соціальне життя обмежувалося походами в кав’ярню за лате та рідкісними зустрічами з друзями.

— Мамо, він просто… зайнятий, — обережно відповіла я, додаючи цукор до тіста. — Може, йому подобається бути одному?

— Одному? — Галина Петрівна фиркнула так, що її окуляри ледь не зіскочили з носа.

— Олено, це не життя, а існування! Йому потрібна жінка! Хтось, хто витягне його з цього цифрового кокона. І знаєш що? Я вирішила: ми влаштуємо кастинг!

Я ледь не впустила миску з тістом.

— Кастинг? — перепитала я, сподіваючись, що це жарт. — Ви серйозно?

— Абсолютно! — її очі заблищали, як у режисера, що побачив ідею для оскароносного фільму. — Я вже знаю кількох дівчат. Катя — косметолог, мила, доглянута.

Світлана — зоозахисниця, має мопса, але це дрібниці. І ще Ілона — така сімейна, з мамою всюди ходить. Організуємо вечерю, запросимо їх, а Костя… ну, він просто прийде і вибере!

— А він про це знає? — я намагалася стримати сміх, але в голові вже уявляла, як Костя, блідий від жаху, сидить за столом.

Галина Петрівна махнула рукою.

— Навіщо йому знати? Це буде сюрприз! Я все організую. Ти спечеш свій чізкейк, я подбаю про решту.

— Мамо, це звучить… трохи невпевнено, — я поклала ложку на стіл і повернулася до неї. — А якщо він не захоче?

— Не захоче? — вона підняла брови. — Олено, я його мати. Я знаю, що йому треба. І якщо він сам не може знайти собі дівчину, я йому допоможу!

Я лише зітхнула. Сперечатися з Галиною Петрівною було марно. Ї її спокійна впевненість і сталеві нерви робили її схожою на танк, який не зупинити. Я лише сподівалася, що Костя переживе цей «сюрприз».

Цирк починається

У суботу о 18:00 наш дзвінок у двері задзвонив уперше. Я відчинила двері й побачила Катю — блондинку з ідеальним манікюром і широкою посмішкою. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцевого журналу.

— Добрий вечір! — Катя простягнула мені руку. — Галина Петрівна казала, що це буде невеличка сімейна вечеря. Я принесла торта, сподіваюся, всім сподобається!

— Е-е, так, дякую, — пробурмотіла я, відчуваючи, як у мене починає боліти голова.

Не встигла я провести Катю до вітальні, як дзвінок пролунав знову. Цього разу на порозі стояла Світлана — брюнетка з пишними формами, яка тримала на руках мопса в рожевому светрі. Песик дивився на мене з таким виразом, ніби я йому щось винна.

— Це Маріо, — гордо сказала Світлана, погладжуючи собаку. — Він дуже чутливий до енергії людей. Якщо йому хтось не сподобається, він одразу гавкає.

— Чудово, — відповіла я, намагаючись не уявляти, що буде, коли Маріо побачить Костю.

Третьою з’явилася Ілона — висока дівчина з довгим темним волоссям, яка прийшла… зі своєю мамою. Так, із мамою. Жінка років п’ятдесяти тримала доньку під руку і оглядала нашу квартиру з таким виглядом, ніби оцінювала її ринкову вартість.

— Олено, це Ірина Степанівна, моя мама, — представила Ілона. — Вона дуже хотіла познайомитися з вашою родиною.

— Дуже приємно, — видавила я, відчуваючи, як ситуація виходить з-під контролю.

Галина Петрівна, одягнена в елегантну сукню, яка більше пасувала б для театральної прем’єри, ніж для домашньої вечері, гасала по квартирі, як ведуча телешоу. Вона розставляла тарілки, наливала суп і представляла кожну дівчину з таким ентузіазмом, ніби продавала їх на аукціоні.

— Катя, розкажи нам про свою роботу! — гукнула вона, подаючи тарілку з вершковим супом. — Катя — косметолог, вона знає все про догляд за шкірою! Костя, тобі б не завадило сходити до неї на чистку обличчя!

Костя, який щойно увійшов до вітальні, виглядав так, ніби його змусили виступати на сцені без підготовки. Його очі розширилися, коли він побачив трьох дівчат, їхні посмішки і мопса, який уже почав гарчати на нього.

— Е-е, добрий вечір, — пробурмотів він, сідаючи за стіл. Його руки тремтіли, коли він брав ложку.

— Костя у нас програміст! — гордо оголосила Галина Петрівна. — Він навіть виграв чемпіонат із судоку на своїй роботі! Правда, Костю?

Костя кивнув, не відриваючи очей від тарілки. Я бачила, як він намагається стати невидимим, але це було неможливо під пильним поглядом трьох «кандидаток» і його матері.

— О, судоку! — Катя заплескала в долоні. — Це так інтелектуально! Ти, мабуть, дуже розумний!

— Е-е, та нічого особливого, — пробурмотів Костя, заливаючись червоною фарбою.

— А я люблю тварин, — втрутилася Світлана, гладячи мопса. — Маріо відчуває хороших людей. Правда, Маріо? — Песик загарчав, дивлячись на Ілону, яка саме розгладжувала сукню своєї мами.

— У нас удома три коти, — додала Ілона, ніби змагаючись за увагу. — Мама каже, що тварини вчать відповідальності. Правда, мамо?

Ірина Степанівна кивнула з виглядом експерта.

— Абсолютно. А ще я вважаю, що чоловік має бути господарем у домі. Як ти вважаєш, Костю?

Костя поперхнувся супом. Я ледь стримала сміх, але Галина Петрівна, здається, була в захваті від такого повороту подій.

— О, Костя у нас дуже відповідальний! — сказала вона. — Тільки йому потрібна правильна жінка, яка надихатиме його на подвиги!

Я відчула, як у мене починається мігрень. Костя кинув на мене благальний погляд, але я лише знизала плечима. Що я могла зробити? Його мати була як ураган.

Після супу Галина Петрівна вирішила, що вечірка потребує «чогось веселого». Вона увімкнула телевізор і витягла караоке-мікрофон, який, здається, зберігала спеціально для таких моментів.

— А тепер давайте співати! — оголосила вона, ніби це була найприродніша річ у світі. — Костя, ти перший!

Костя подивився на мікрофон так, ніби це було щось йому неизнайомим.

— Мамо, я не співаю, — тихо сказав він, але Галина Петрівна вже ввімкнула пісню — якийсь старий шансон про кохання.

— Та ну, не соромся! — Катя підхопила мікрофон і почала співати перша, демонструючи вражаючий вокал. Світлана приєдналася до неї, тримаючи мопса, який почав вити в такт музиці. Ілона з мамою почали аплодувати, а Галина Петрівна диригувала, ніби керувала хором.

Костя раптово встав, пробурмотів «вибачте» і швидко вийшов із кімнати. Я побігла за ним, залишивши дівчат співати приспів.

— Костю, ти куди? — спитала я, наздогнавши його в коридорі. Він уже взував кросівки.

— На вулицю. Мені треба… подихати, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Це не вечеря, це цирк. Я не можу.

— Ти ж знаєш, що мама просто хоче тобі допомогти, — обережно сказала я.

— Допомогти? — він гірко посміхнувся. — Вона мене виставила на посміховисько. Я не просив цього кастингу. І цей мопс… він на мене гарчав!

Я не знала, що сказати. Костя мав рацію — ситуація була абсурдною. Я лише кивнула і повернулася до вітальні, де Галина Петрівна вже співала дуетом із Катею.

— Де Костя? — спитала вона, помітивши мене.

— Йому потрібен був… свіжий повітря, — пробурмотіла я.

— Свіжий повітря? — Галина Петрівна сплеснула руками. — Олено, ти його відпустила? Як він тепер вибере наречену?

— Мамо, — втрутився мій чоловік Андрій, який досі мовчки спостерігав за цим хаосом. — Може, досить? Костя сам розбереться зі своїм життям.

Галина Петрівна подивилася на сина так, ніби він її зрадив.

— Андрію, ти що, проти щастя брата? Я ж для нього стараюся! Хтось мусить подбати про його майбутнє!

— Мамо, йому тридцять два, — спокійно відповів Андрій. — Він не дитина. Дай йому спокій.

Запанувала тиша. Ілона з мамою почали збиратися, Катя обмінялася номерами з Галиною Петрівною «на всяк випадок», а Світлана мовчки погладила мопса і пішла до виходу. Вечірка закінчилася так само раптово, як і почалася.

Костя повернувся пізно ввечері. Він тихо зайшов на кухню, де ми з Галиною Петрівною пили чай у незручній тиші. Його кросівки були злегка брудні, ніби він довго гуляв парком.

— Вибач, що пішов, — сказав він, сідаючи за стіл. — Але я не міг там залишитися.

Галина Петрівна відкрила було рот, але Костя підняв руку.

— Мамо, я знаю, що ти хочеш мені добра. Але те, що ти влаштувала… це було занадто. Я не лялька, яку можна виставити на сцену. І я не готовий до такого… кастингу.

— Але, Костю, я ж тільки хотіла… — почала Галина Петрівна, але її голос затремтів.

— Я знаю, — м’яко перебив він. — Але я сам вирішу, коли і з ким мені бути. Може, я ще не готовий. Може, я хочу спочатку розібратися з собою. І мені точно не потрібен мопс, який на мене гарчить.

Я ледь стримала посмішку. Галина Петрівна опустила очі в чашку.

— Я думала, це буде весело, — тихо сказала вона. — Хотіла, щоб ти був щасливий.

— Я знаю, — відповів Костя. — Але щастя не можна спланувати, як вечерю. Дай мені час, гаразд?

Вона кивнула, не дивлячись на нього.

Я відчула, що вперше за весь вечір атмосфера стала трохи легшою.

Після того вечора Галина Петрівна більше не згадувала про «дівчат для Кості».

Вона переключилася на організацію сімейних пікніків і розмови про ціни на м’ясо, але її очі вже не горіли тим режисерським запалом. Можливо, вона зрозуміла, що не все можна спланувати. А може, просто взяла паузу.

Костя почав частіше виходити з дому. Одного разу він ненароком згадав, що ходив у кіно з якоюсь дівчиною з роботи. Він сказав це так тихо, ніби боявся, що Галина Петрівна знову дістане свій караоке-мікрофон.

— Як фільм? — спитала я, намагаючись не тиснути.

— Дивний. Але вона сміялася в правильних місцях, — відповів він із ледь помітною посмішкою.

Я не стала розпитувати. Може, повага до чиєїсь приватності — це і є той маленький крок до щастя, який не потребує режисерів.

Одного вечора, коли ми з Галиною Петрівною знову пили чай, вона раптом сказала:

— Знаєш, Олено, я думала про тих дівчат. Жодна з них не любила судоку. І Катя з’їла мою відбивну, навіть не похваливши. Може, Костя мав рацію.

Я засміялася, і вона посміхнулася у відповідь. Уперше за довгий час ми були на одній хвилі.

— Може, йому просто потрібен час, — сказала я.

— І спокій, — додала вона, задумливо дивлячись у чашку. — І, можливо, хтось, хто вміє готувати чізкейк, як ти.

Ми обидві засміялися. Гра у сваху закінчилася. А життя? Життя продовжувалося своїм тихим, але впевненим ритмом.

Минуло кілька місяців після того незабутнього вечора, який ми з Андрієм охрестили «Кастингом нареченої».

Галина Петрівна, здається, остаточно залишила ідею режисувати особисте життя Кості, але її енергія не зникла — вона просто знайшла нову ціль.

Тепер вона захопилася організацією кулінарних майстер-класів для сусідів, переконуючи всіх, що «їжа об’єднує серця краще, ніж будь-які побачення».

Я підозрювала, що це її спосіб непрямо продовжувати шукати «потенційних невісток», але принаймні тепер це було менш нав’язливо.

Костя, на диво, почав змінюватися. Він став частіше посміхатися, а його звичні вечори за судоку перемежовувалися прогулянками містом. Одного разу я помітила, як він гортає в телефоні не технічну документацію, а сайт кінотеатру.

— Плануєш похід у кіно? — ненароком спитала я, коли ми пили каву на кухні.

Він зніяковів, але кивнув.

— Так, із колегою. Вона порадила якийсь артхаусний фільм. Каже, там багато символізму.

Я не дуже розумію, але… вона захопливо про це розповідала.

— Вона? — я підняла брову, але постаралася не виглядати надто зацікавленою.

— Ну, Даша, — пробурмотів він, ховаючи очі за чашкою. — Вона працює в нашій команді. Пише тести для коду. Досить… прикольна.

Я посміхнулася. «Прикольна» в лексиконі Кості було найвищим компліментом. Я не стала розпитувати, але відчула, що щось у його житті змінюється — тихо, без режисерських вказівок Галини Петрівни.

Тим часом свекруха не втрачала пильності. Одного вечора, коли я допомагала їй готувати лазанью для чергового майстер-класу, вона раптом сказала:

— Олено, ти помітила, що Костя останнім часом якийсь… веселіший?

Я бачила, як він усміхався, коли писав комусь у телефоні. Думаєш, це дівчина?

— Мамо, — я ледь стримала сміх, — може, просто хтось надіслав йому мем про програмування?

— Мем? — вона фиркнула. — Я знаю свого сина. Це не меми. Це любов!

Я закотила очі, але не стала сперечатися.

Галина Петрівна, попри всю свою енергію, навчилася стримуватися.

Вона більше не влаштовувала «кастинги», але її материнський радар працював на повну.

Через тиждень Костя сам завів розмову.

Ми сиділи в кав’ярні, куди він, до мого здивування, замовив не звичне лате, а якийсь трав’яний чай.

— Даша запросила мене на виставку,

— сказав він, ніби між іншим. — Щось про сучасне мистецтво. Я не дуже в цьому розбираюся, але вона каже, що це цікаво. Може, піду.

— Костю, це ж круто! — я постаралася звучати підбадьорливо. — Розкажи про неї.

Він зніяковів, але заговорив. Даша виявилася його колегою, яка не лише писала тести для коду, а й любила ходити на концерти, розв’язувати головоломки і, що найголовніше, не намагалася «витягувати» Костю з його зони комфорту. Вона просто була поруч, і йому це подобалося.

— Вона не така, як ті дівчата на вечері, — сказав він, крутячи ложку в руках.

— Не намагається вразити.

Просто… справжня.

Я відчула тепло на душі. Може, Галина Петрівна і не була режисером цієї історії, але її абсурдний кастинг, здається, дав Кості поштовх замислитися про себе.

Того ж вечора Галина Петрівна зателефонувала мені, її голос тремтів від хвилювання.

— Олено, він сказав тобі про Дашу?

Я чула, як він говорив із кимось по телефону! Це вона, правда?

— Мамо, заспокойтеся, — засміялася я. — Дайте йому час.

— Час? — вона фиркнула. — Я вже бачу, як печу торт на їхнє весілля!

Я лише похитала головою. Деякі речі не змінюються. Але, можливо, це і є любов — коли ти дозволяєш людям іти своїм шляхом, навіть якщо тобі дуже хочеться взяти режисерський мегафон.

Як ви думаєте, чи зміниться Галина Петрівна після цієї історії, чи вона знову візьметься за свої «режисерські» плани в майбутньому?

Поділіться своїми думками — можливо, у вас є схожі історії чи ідеї, як знайти баланс між турботою та повагою до особистих кордонів.

Джерело