Вийшла заміж зовсім молодою дівчиною. Мені було тільки 19 років. Сама я виховувалася в бабусі, моєї мами рано не стало, а батька свого я не пам’ятаю.

— Теж мені, знайшов щастя на наше голову, – незадоволено скривилася свекруха ще під час першого нашого знайомства, – ні посагу, ні рідні.

Мамі Максима я не сподобалася відразу. Вона заявила, що весілля грати нам не буде, оскільки вкладатися в урочистість з мого боку просто нікому. Розписалися ми в РАЦСі і прийшли жити у квартиру бабусі чоловіка. Так вийшло, що від свекрухи це житло розташовувалося через під’їзд. Я сказала Галині Павлівні спасибі за надане житло, а вона тільки хмикнула.

— А на цьому все, дорогенька, живіть самі, далі я вас на шиї не повезу.

Це теж було справедливо: є я і є мій чоловік, ми повинні самі себе утримувати. Максиму було 26 років, він працював, мав за плечима вищу освіту, а мені вчитися не довелося, я пішла працювати касиром у супермаркет.

Спочатку ми жили непогано, допомоги не просили, грошей нам вистачало, а потім я дізналась, що в положенні. Через 2 роки після початку нашого сімейного життя зʼявилась наша Анюта.

— Квола дівчинка в тебе, – сказала Галина Павлівна, – і не в нашу породу.

На цьому інтерес до внучки свекруха втратила. А через тиждень після появи доньки чоловік втратив роботу. Максим спочатку намагався знайти щось інше, але було або занадто далеко від дому, або грошей обіцяли мало, або начальник чоловікові не сподобався.

— «Я себе не на смітнику знайшов», – відповідав чоловік, відкидаючи пропоновані мною вакансії, – «не за фахом я працювати не маю наміру, не для того вчився».

Галина Павлівна сина підтримувала, а гроші в нашій родині танули на очах. Крихітна допомога цілком йшла на доньку. Я намагалася економити, відмовилася від памперсів, прала майже цілодобово, залишала їжу чоловікові, а потім у мене пропало молоко і потрібно було купувати суміш.

Максим сидів без роботи вже півроку, коли свекруха ввечері принесла контейнер з їжею, там були пюре і відбивні котлети.

— Їж, – сказала вона моєму чоловікові, – тільки при мені. Я годуватиму тебе, а твою дружину нехай годує її рідня, раз у вас грошей немає.

І знаєте, мій чоловік почав їсти. Квапливо, ховаючи очі. А я стояла і дивилася і не могла повірити в те, що бачу, поки не перехопила єхидний погляд свекрухи. А наступного дня Максим пішов до мами на обід. Я зрозуміла, що свекруха хоч у такий спосіб, але вирішила зруйнувати наш шлюб. Хоча й не вона одна в цьому винна.

Максим спочатку не зумів бути господарем і годувальником, а потім просто зрадив мене. Смішно, за котлети, та борщі. Я не думаю, навіть, що його мучила совість. Мучилася я. Свідомістю, що не того чоловіка вибрала собі в чоловіки.

Я зібрала речі й зателефонувала подрузі, її хлопець на машині відвіз мене до бабусі. Через два роки ми розлучилися. Весь цей час я отримувала від колишнього чоловіка жалюгідні копійки замість аліментів, побачити Аню ні Максим, ні його мама не намагалися.

Бабуся моя жила на околиці міста, у своєму будинку, її пенсія і наш город – ось що допомогло вистояти. Минуло понад 20 років. За цей час не стало моєї бабусі, дядьки не стали вступати у спадок. Свого другого чоловіка я привела до своєї хати, яку за ці роки ми перебудували й відновили.

А ще я змогла вивчитися в інституті, обіймаю хорошу посаду. Я працюю начальником відділу соціального захисту. Одного разу до мене на прийом прийшла літня жінка. Вона плакала і просила знайти їй місце в будинку-інтернаті для літніх людей.

— Синочок мій п’є, з квартири пропив уже все, – плакала відвідувачка, – у нас дві квартири було, одну довелося продати, щоб виручити сина з боргів, у які він вляпався. А тепер ще й руки розпускати почав.

Жінка принесла всі необхідні довідки. Потрапити до спеціалізованих інтернатів у нас важко. Та й не цукор там, але, щоб людина сама просилася туди – такого я не пам’ятаю. Вислухавши історію, я вдивилася в документи і не повірила своїм очам: переді мною сиділа моя колишня свекруха, Галина Павлівна.

Як і я її, жінка мене не впізнала. А я не стала нагадувати. Невістку й онуку вона втратила сама, проміняла на відбивні котлети. А тепер стався закономірний підсумок – Максим вижив із дому свою матір. Потрапити в будинок для літніх людей я їй допомогла.

Тепер вона живе спокійно. Побачити Максима і подивитися йому в очі я не намагалася, а навіщо? Кожен вибрав своє. А підлість ще нікому щастя не приносила.

КІНЕЦЬ.