Ми з чоловіком іноді їздимо до його мами в село. Вона ще не стара — всього 58 років, енергійна, завжди в русі. Живе сама в старенькому, але затишному будинку, але там у неї просто жахливо брудно.

Чоловік буває в неї раз на місяць, іноді й рідше. Ми теж їздимо разом, але нечасто. І ось кожен наш візит — це, м’яко кажучи, виклик моїм нервам.

Кіт свекрухи вважає кухонний стіл своїм троном: він там спить, їсть, а іноді просто лежить, граційно спостерігаючи за мамою чоловіка, яка давно звикла до цього. Вона навіть не помічає, що його шерсть усюди: на столі, в їжі, навіть у чаї.

Одного разу Галина Миколаївна зробила бутерброди й простягнула мені тарілку. Я вже взяла один, як помітила чорний собачий волосок, що вперто тримався на сирі. У той момент я ввічливо сказала, що не голодна, але після цього стала ще обережнішою.

Тепер, коли ми приїжджаємо, я уникаю будь-якої їжі, чемно посилаючись на «швидкий перекус дорогою».

Проблема в тому, що мама любить передавати нам гостинці. Вона ніколи не питає, чи це потрібно, чи ми це їстимемо. Її улюблений метод — насипати щось готове з каструлі прямо в прозорий пакет і вручити зі словами:

— Ось, спробуєте вдома, воно ще свіже.

Один із таких «трофеїв» включав олів’є в пакеті. Я ледве стримала здивування, але подякувала. Коли ми приїжджаємо разом, мені вдається якось відмовитися, пояснивши, що ми зайняті на роботі й просто не встигнемо це з’їсти.

Але коли чоловік їде сам, він щоразу привозить пакети з їжею: картопляне пюре, гречку, якісь смажені страви.

— Чому ти це береш, якщо знаєш, що ми не будемо це їсти? — запитала я якось.

Він розвів руками:

— Вона образиться, якщо я не візьму.

Останньою краплею стало те, що після його чергової поїздки я відкрила пакет, де були деруни з запахом кота. Я мовчки переклала їх у контейнер і поставила в холодильник. Через кілька днів вони, звісно, вирушили в сміття.

Одного вечора, коли ми вечеряли, я знову підняла це питання:

— Дивись, я розумію, що вона хоче нас порадувати, але це все марнується. Може, краще брати в неї овочі чи щось свіже, а не готове?

— Вона ж старається, їй буде прикро, якщо я скажу, що нам нічого не треба, — відповів чоловік.

— Але це не раціонально. Можна просто чесно сказати, що ми не встигаємо це з’їсти, а вона витрачає час, сили, гроші.

Він задумався. Мабуть, у нього не було відповіді.

Наступного разу, коли ми їхали разом, я знову спробувала поговорити з мамою чоловіка:

— Давайте я допоможу з кухнею, зроблю щось, щоб було зручніше готувати.

— Ні-ні, у мене все добре, — відповіла вона, підсовуючи мені черговий пакет з гречкою.

Я взяла пакет, але в голові дзвеніло одне питання – що ж робити? Як пояснити їй, що це зайве, що нам дійсно не потрібно?

І ось, сидячи в машині з черговим пакетом гостинців, я дивилася на чоловіка. Він мовчав, але я знала, що йому це теж нелегко. І як розрулити цю ситуацію – не уявляю. тому і запитуюся тут поради.

Що б ви робили на моєму місці?

Джерело