Галина Іванівна важко піднімалася сходами. Чомусь сил не було останнім часом. Хоча чому дивуватися – півроку тому сімдесятирічний ювілей справила.

Хоча справила – голосно сказано. Гостей багато тоді не передбачалося. Тому й зібралися в неї вдома.

Запросила лише найближчих. Приготувала пару салатиків, м’ясо запікала в духовці з картоплею, свіжих огірків-помідорчиків накришила.

Прийшла давня подруга, з якою дружили ще зі студентської лави, та син із невісткою. Чоловік вона поховала давно, а заміж так і не вийшла.

Син давно і щасливо одружений. У його родину Галина Іванівна не лізла, без запрошення до них ніколи не приходила, своїх порядків не нав’язувала. Нехай живуть, як хочуть, це їхнє життя.

У неї був свій добрий приклад перед очима – її свекруха теж ніколи не втручалася в їхнє життя з чоловіком. І завжди приходила їм на допомогу, якщо потрібно.

От і у Галини Іванівни стосунки з невісткою теж склалися найтепліші.

Онук уже виріс, двадцять років йому. Студент-першокурсник.

До речі, він того дня двома годинами раніше забіг її привітати.

– Бабу, з ювілеєм! Здоров’я тобі багато-багато і живи довго-довго! Ти найкраща бабуся на світі… Вибач, ніяк не можу затриматися, хлопці чекають, – квапливо поцілував її в щоку і помчав.

Посиділи вони тоді вузьким колом, пообідали. Поговорили.

А взагалі, чесно кажучи, останніми роками Галині Іванівні зовсім не хотілося жодних ювілеїв. Та й дні народження вже не хочеться відзначати. Дорога йде під гірку, ось і що тепер там святкувати…

Любить Галина Іванівна ходити до міської бібліотеки. Це її віддушина. Там часто проводять різні заходи, збираються цікаві люди.

Ось і зараз вона поверталася додому після літературно вечора. Там сьогодні місцеві поети читали свої вірші. Дуже здорово та душевно провели час.

Галина Іванівна підійшла до поштової скриньки, вийняла рекламні газети, буклети. В очі кинувся лист. Адже зараз це велика рідкість – звичайний лист.

На конверті – її прізвище та ім’я. Прізвища відправника не було вказано.

– Цікаво, від кого листа?

Галина Іванівна забула про свою втому і бадьоро поспішила на четвертий поверх. Хотілося якнайшвидше прочитати, від кого він і що там…

Вона зайшла до квартири і, не роздягаючись, присіла на пуф у коридорі. Чомусь хвилюючись, відкрила конверт, дістала листа.

– Привіт, Галинко! Нарешті я знайшов тебе…

Галина на мить застигла.

Галина Іванівна безсило опустила руку з листом і заплющила очі. Спогади наче хвилею накрили її.

Галинка…

Чоловік її завжди кликав Галя чи Галина.

А ось Галинкою – тільки одна людина на світі так її називала. Степан. Її перше і незабутнє кохання.

Степан… Ах, як вони любили одне одного! Не хотіли розлучатися ні на мить, ні на годину.

У випускному класі вирішили разом їхати вступати до одного інституту у великому місті.

І твердо обіцяли одне одному, що любитимуть одне одного все життя. А ще мріяли, що одружаться. І обидва вірили, що так буде.

Але не все складається за нашим бажанням. Тоді все пішло не так.

У той рік у Галини Іванівни дуже занедужала мама. А вдома підростала ще молодша сестричка. І їй довелося відкласти вступ до інституту.

А Степан поїхав вступати. І вступив, став студентом.

Спочатку вони постійно листувалися. Листи писали один одному мало не щодня.

А потім від Степана вони почали приходити дедалі рідше.

І одного разу він зовсім замовк.

Галина Іванівна рішуче розплющила очі і встала.

– Треба заспокоїтись, – вголос сказала собі. – І чого це ти розхвилювалась, як школярка на іспиті…

Вона, не поспішаючи, пройшла до кімнати. Спокійно дістала окуляри, сіла на диван і почала читати.

– Привіт, Галинко! Нарешті я знайшов тебе. Шкода, що це сталося так пізно. Сподіваюся, що ти ще пам’ятаєш мене, Степана. Принаймні я тебе ніколи не забував. Згадував часто.

Дорога Галинко! Ми не бачилися з тобою понад півстоліття. Кожен із нас за плечима має довге життя. Своє життя. Життя одне без одного. Хоча я й досі пам’ятаю, як ми мріяли бути разом.

Мабуть, так було завгодно Богові, щоб наші шляхи розійшлися. І тоді, в юності, пішли наші шляхи-доріжки мабуть паралельно, бо жодного разу за всі ці роки ми не зустрілися.

Я знаю, що зараз ти живеш сама і що в тебе є син. Я зараз теж самотній.

Мила Галинко! Мені так хочеться тебе побачити, поговорити. І багато тобі розповісти. Якщо ти не проти, я б дуже хотів поговорити з тобою. Я не загадуватиму про зустріч. Хоч і мрію про неї.

Колись ми з тобою писали одне одному листи. Як би я хотів отримати від тебе звістку. Напиши мені, прошу. Дуже прошу тебе.

Який би я був щасливий, якби ти написала мені свій номер телефону, щоб я міг тобі подзвонити. З надією, Степане.

Галина Іванівна дочитала останні рядки і глибоко зітхнула. Потім знову пробігла очима листа.

Розгублена, довго сиділа в роздумі. Потім дістала з книжкової шафи старий альбом, почала гортати.

Знайшла спільне фото їхнього випускного 10-б. На ньому вони всі такі юні, гарні, пустотливі. Вона зі смішними хвостиками замість кісок, а поряд він, Степан. Потім – аматорська фотка, де вони удвох зі Степаном. Обидва сміються, дивлячись на об’єктив.

Галина Іванівна перегорнула альбом, відклала набік. Потім підійшла до дзеркала. Де вона, та юна смішна дівчинка Галинка? З дзеркала на неї дивилася дама в поважному віці з прихованим смутком в очах.

– Ні, про зустріч і мови не може бути. Степан мене навіть не впізнає, стільки років минуло. Цікаво, а яким він зараз став? Чи впізнала б я його сьогодні?

Думки одна за одною тіснилися в голові. Галина Іванівна знову сіла на диван. Що ж робити? Писати відповідь Степанові або викинути листа і забути, як колись він забув про неї.

Галина Іванівна знову повернулася у далеке минуле. Згадала, як чекала на його листи, як щодня заглядала в ящик. Але листів не було. Вона навіть, пересиливши себе, вся червона від сорому, побачивши матір Степана, підійшла і спитала, як у нього справи.

– У Степи все гаразд. А що, хіба він не пише тобі? – спитала та з неприхованою радістю в голосі.

Справа в тому, що батьки Степана були з міської еліти і не схвалювали таку тісну дружбу сина з дочкою простої заводської робітниці. А вже про те, щоб у майбутньому їхнім родинам поріднитися – вони й такої думки не допускали.

Галинка вже пізніше через друзів Степана дізналася, що його батьки невдовзі переїхали до того ж великого міста. А ще, що Степан зустрічається з якоюсь дівчиною-студенткою.

– Забудь ти його, доню. Зустрінеш ти ще своє щастя. Адже в тебе все життя попереду. Ти думаєш, одна така, – заспокоювала мати Галинку, бачачи її часті сльози. – Усі переживають перше кохання. І воно, як правило, завжди так і залишається першим. Ти ще зустрінеш свою долю, зустрінеш кохання свого життя. А перше кохання так і залишиться у твоїй пам’яті як щось далеке та світле. І ти потім згадуватимеш про це з легкою ноткою смутку.

Пережила тоді Галинка це кохання. Тяжко їй це далося. Пізніше вона поїхала вчитися в те саме місто, що й Степан. Вступила зовсім до іншого інституту, а не до того, про який вони разом мріяли і в якому навчався Степан.

Все в неї сталося саме так, як колись казала мама, втішаючи її. В інститутських коридорах зустріла свого майбутнього чоловіка. Покохала, вийшла заміж. Народився синочок.

Все в неї добре було в сім’ї – кохання, порозуміння та повага. Коли син уже став студентом, чоловік раптово та тяжко занедужав. А потім його не стало.

Галина Іванівна повернулася з спогадів і вдихнула. Треба ж, минуле так несподівано нагадало про себе, внесло сум’яття до її спокійного та розміреного життя.

– Що ж робити? Відповідати на лист чи ні?

Раптом вона рішуче підвелася і несподівано для себе сказала, як героїня однієї з її улюблених книг:

– Я подумаю про це завтра.

Відклала листа убік і постаралася більше не думати про нього, займаючись звичними домашніми справами. Однак подумки ні-ні, та й поверталася до нього.

Назавтра вона написала Степанові листа, але телефон поки що вирішила не вказувати. Не готова була ось так одразу почути його голос. Та й чи впізнає вона цей голос, його голос…

А потім від Степана надійшов другий лист. Він у ньому докладно розповів про себе, своє життя. Написав, що теж удівець, як і вона. Що одружений був двічі. З першою дружиною прожили недовго, швидко розійшлися, буквально за півроку. Вона дуже подобалася батькові, а він невдовзі зрозумів, що жити з нею йому, а не батькам. Збунтувався і пішов. Подав на розлучення. Їх швидко розвели, дітей не було.

Потім познайомився із другою дружиною. З нею прожили довго, але дітей так і не сталося, хоча багато чого робили для цього. Навіть подумували взяти малюка, але потім дружина передумала. Вирішила, що дітей їй і у школі вистачає. Вона працювала у школі завучем.

Так і лишилися бездітними. А потім дружина довго і тяжко нездужала. І ось уже п’ять років він мешкає один. Батьків також давно немає на світі.

Начебто все у нього в матеріальному плані добре, але самотність тисне…

Читала листа Галина Іванівна та уявляла, як він сидить за столом і пише їй.

Нікому вона не розповіла про листи Степана – ні синові, ні невістці, ні навіть подрузі. Сама все в собі переживала. Думала. А потім наважилася і написала йому свій номер телефону.

Відправила листа й одразу пошкодувала – навіщо… А за кілька днів Степан зателефонував.

Вони говорили довго-довго. Про все. Про життя, час, себе. І наступного дня говорили. І ще через день. Згодом обмінялися фотографіями.

Галині Іванівні вже здавалося, що ближче за цю людину немає на землі. Ну крім сина, звісно, й онука. Степан каже, бачить і відчуває те саме і так само як і вона.

А потім була зустріч.

Звичайно, роки наклали відбиток на їхню зовнішність, але в душі вони залишилися тими самими юними Галинкою та Степом.

Галина Іванівна та Степан одружилися. Галина Іванівна переїхала до нього. Вони безмірно щасливі своїм пізнім коханням.

Їхні душі знайшли один одного, адже для душі немає віку.

КІНЕЦЬ.