Арина та Микита одружилися зовсім недавно. Вони не хотіли скликати на весілля три села, батьки й з того, і іншого боку начебто погодилися з ними.

Але поступово, в міру того, як дата весілля наближалася, то мати нареченого, то батько нареченої говорили, що не запросити якусь родичку – «ну, ніяк не можна», і список запрошених з кожним днем все ріс і ріс.

Але оскільки батьки банкет оплачували самі, наречені вирішили їм не заперечувати.

Весілля відгуляли. Було галасливо, весело. Гості щиро вітали Арину та Микиту, бажали їм щастя, достатку в сім’ї, дітей побільше. Ну, і подарунки, звісно, ​​подарували – здебільшого гроші.

Коли наступного дня готівку порахували, то з’ясувалося, що грошей не так уже й багато, хоча на двотижневу поїздку до моря цілком могло б вистачити.

Однак молодята вирішили, що ці гроші будуть першою цеглиною їхнього накопичення на власну квартиру, і поклали всю суму в банк.

А поки що орендували собі невелику студію в одному зі спальних районів міста і стали жити. Поступово навчилися планувати сімейний бюджет, зрозуміли, скільки можуть щомісяця відкладати, щоб не йти в режим жорсткої економії.

А за пів року не стало бабусі Микити. Вона жила у місті, у приватному будинку. Він був міцний, хоча й потребував косметичного ремонту.

І, як з’ясувалося, вона залишила його Микиті.

Ця новина швидше за блискавку розлетілася по рідні. І розпочався скандал!

– Цікаво, – заявила Ірина – двоюрідна сестра Микити – нас, онуків, у баби Ані троє, а будинок вона тільки Микиті залишила!

– А нас з Ольгою у заповіті навіть не згадала. Це несправедливо! Я вважаю, що будинок треба продати, а гроші на всіх розділити.

Ірину підтримала її мати – Наталя:

– І взагалі, чому дім онуку дістався, якщо є прямі спадкоємці – я та Пашка! Потрібно поділити все на дві частини. А там хай Пашка свою частку Микиті, коханому синочку, віддає.

– А я ось знаю, чому мама саме моєму синові будинок залишила, – сказав Павло. – Бо ми з ним постійно їй допомагали: коли газу не було, дрова кололи, ремонт робили, на городі працювали.

– А коли газ провели, то я й котел купував, і всю розводку в будинку робив. А ви тільки в гості приходили, і мою роботу критикували.

– То ти чоловік, ти й робив чоловічу роботу, – заперечила Ірина.

– А що, у тебе та в Ольги чоловіків немає? От і прийшли б допомогти бабусі! Тоді, можливо, не довелося б зараз обурюватись, що спадок не вам дістався, а моєму синові, – сказав Павло.

Микита та Арина вирішили одразу переїхати в будинок, а ремонт робити поступово.

– Ми зараз за орендовану квартиру платимо, а так на ці гроші можна буде купити шпалери, чи якісь інші матеріали, – міркував Микита.

Павло їх підтримав. Переїзд призначили на суботу. Але в середу будинок згорів.

Коли на місце пожежі приїхав Павло, якому зателефонував сусід, вогнеборці вже закінчували гасіння.

Він хотів пройти подивитися, що від нього залишилося, але його не пустили, сказали, що спочатку мають попрацювати експерти, бо дуже вже все підозріло і схоже на підпал.

Один із пожежників сказав Павлу, що повністю вигоріла кухня та суміжна з нею кімната. Дві інші кімнати, які були через коридор, постраждали мало, але там все закоптилося. Те, що серйозного ремонту вимагає дах, було видно з вулиці.

– Скажіть дякую сусідові, який швидко зателефонував, а то взагалі одні головешки залишилися б, – сказав пожежник.

Фахівці встановили, що пожежа стала наслідком підпалу, при цьому займання було на кухні – там досі відчувався запах бензину. Було порушено кримінальну справу.

Через кілька днів, коли до будинку можна було ввійти, Павло, Микита та Арина вичистили його. Викинути довелося майже все: те, що не згоріло, було залито, або так пропахло димом, що користуватися цими речами було неможливо.

Грошей, які накопичили Арина та Микита, вистачило лише на те, щоб залатати дірки на даху – не відремонтувати, а просто затулити, щоб дощ та сніг не проникали на горище.

Потім вони законсервували будинок на зиму: забили вікна та двері, відновили паркан.

– Поки не відремонтуємо, поживіть у нас, – запропонували батьки Микити. Гроші, які за оренду віддаєте, побережіть: на ремонт знадобляться.

Звичайно, Микиті й особливо Арині, хотілося жити окремо, але вони зрозуміли, що розумніше в цій ситуації прийняти цю пропозицію.

Микита з дружиною зайняли його колишню кімнату у трикімнатній квартирі. Було тісно, ​​але можна було накопичувати гроші на ремонт будинку.

– Думаю, що того, що ви за рік накопичите, на все не вистачить, – сказав Павло, – тож доведеться навесні, перед початком робіт, брати кредит.

– Зробити треба багато, і краще все робити одразу капітально, а не латати абияк. Тож ви розраховуйте, що кілька років у нас поживете.

Микита з батьком вивчали фотографії, які вони зробили у будинку, планували, як відновити те чи інше, потроху закуповували матеріали, потрібні для ремонту.

Арина швидко порозумілася з матір’ю чоловіка, і жодних конфліктів, які іноді бувають між невісткою і свекрухою, у них не було.

Біда прийшла з іншого боку.

Слідство досить швидко виявило винуватця пожежі. Для цього навіть не знадобилося якихось складних слідчих дій.

Все виявилося просто: в руках слідчого опинилися два відеозаписи. Один – з камери, встановленої на воротах будинку навпроти, та другий – з відео реєстратора машини, яка під’їхала до одного із сусідніх будинків.

На обох відео було знято людину, яка виходить зі своєї машини й заходить у двір будинку перед пожежею. У руках у нього – невелика каністра.

Коли Павла та Микиту запросили подивитися ці записи, вони одразу впізнали свого родича. То справді був Борис – чоловік Ірини. І приїхав він до будинку своєю машиною – Павло та Микита знали її номер.

Наступного дня до них додому прибігла Ірина.

– Микито, ти маєш забрати заяву! Я дізнавалася, що справу можуть припинити, якщо ми порозуміємося!

– Іро, а я не хочу розумітися з людиною, яка позбавила нас даху над головою! Ось ви живете у своїй квартирі – вам добре та зручно?

– А ми тут тіснимося з батьками – їм незручності доставляємо, та ще й гроші на ремонт накопичуємо, та кредит брати вимушені. Чому я маю з Борею миритися?

– Так він здуру! Схибив! Боря на ці гроші теж розраховував – гараж хотів купити. А тут все повз нас. Образився він! Хильнув зайвого та й поїхав, – намагалася пояснити їм Ірина.

– А ти знаєш, Іро, які збитки нам нарахували? Майже мільйон потрібно, щоб будинок відремонтувати. А у нас цих грошей немає! Давайте так: щойно ти кладеш на стіл цю суму, я забираю заяву!

– А де я візьму такі гроші? Квартиру продавати та з дітьми йти на вулицю? – обурилася Ірина.

– Ви нещодавно другу машину купили. Тож не треба прибіднятися.

– Безсовісний ти Микита! Дядько Паша, невже ти дозволиш, щоб твій родич за ґратами опинився?! Мені адвокат сказав, що якщо вирішать, що він зробив це з хуліганських спонукань, то Борі можуть п’ять років дати! П’ять років – ти уявляєш?! – майже кричала Ірина.

– А що ж ти про це раніше не подумала? – спитав Павло. – Борька ж, напевно, не мовчки збирався! Чому ти його не зупинила?

– Та я не подумала, що він насправді піде підпалювати!

– Ірино, а те, що твій не зовсім тверезий чоловік взяв ключі від машини й кудись зібрався – це нормально? Ти що – не могла його зупинити, просто відібрати ключі?

– А ти спробуй у нього щось відібрати, якщо він собі вже надумав! Дядько Паша, вмов Микиту забрати заяву! Я прошу тебе!

– Іро, Микита тобі вже сказав: даєте гроші на ремонт – він забирає заяву, – ще раз повторив Павло.

Ірина пішла ні з чим.

– Тату, як ти вважаєш, я маю рацію? – Запитав Микита у батька.

– Так, я вважаю, що ти маєш рацію. Кожна людина, тим більше доросла, має відповідати за свої вчинки!

– Але ти тепер тримайся, бо за день-два почнеться родинний штурм. Ірина зараз усю рідню на вуха поставить!

Павло не помилився: і йому, і Олені – матері Микити, і самому Микиті почалися дзвінки від рідних, які вмовляли їх пожаліти Бориса.

Нарешті Павлові це набридло, і він запросив тих родичів, які мешкають у місті, до себе додому.

Прийшли семеро людей, крім Ірини. Олена накрила стіл до чаю, поставила вази з цукерками та печивом.

– Чому ви вважаєте, що мій син має пробачити Борису? – Запитав Павло у рідні.

Жодних доводів, крім того, що Боря вчинив, не подумавши, що він – родич і що мільйонів у Ірини та Бориса немає, вони не почули.

– Добре, якщо всім вам так шкода Бориса, допоможіть йому – киньте клич, хай рідня допоможе зібрати гроші.

– Ось ти, Олю, – звернувся він до племінниці, – можеш дати Ірині тисяч двісті-триста. Ти казала, що збираєш на квартиру синові – у тебе і більше є, але ти бодай двісті дай.

– Я, дядько Пашо, ці гроші не на дорозі знайшла, – відповіла Ольга.

– Тобто ніхто з вас своїми кревними Борису допомогти не бажає, а нас умовляєте від мільйона відмовитись лише на тій підставі, що Боря кілька років тому одружився з Іриною, та став нашим родичем? Не погано бути добрими чужим коштом!

Після цього рідня дошкуляти Микиті припинила.

А Борис одержав реальний термін. Щоправда, не п’ять років, а лише півтора року. Але його зобов’язали відшкодувати потерпілим збитки – мільйон сто дев’яносто тисяч.

Ірина продала дачу та машину і вже віддала Микиті половину боргу. В будинку розпочали ремонт, й чекають на всю суму. Де вони її візьмуть – їх не турбувало! Кожен отримує за вчинки свої – і це правильно…

Чи слушно вчинив Микита, що не пробачив родичеві? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.