Слів своїх та обіцянки, звісно, ніхто й не дотримав, напевно, і не збирався, я все життя тут прожила, стільки сил вклала і в будинок, і в ділянку цю, що й словами не передати, навіть згадувати не хочеться, адже лише прикро стає на душі. А тепер продати його? Або віддати половину вартості грошима? Звідки у нас з чоловіком такі кошти на сьогоднішній день? Ми ж з Іваном в селі живемо, своїм господарством і землею, нам таких грошей ще довго не наскладати, а тут вони потрібні відразу, – поскаржилася мені подруга Тамара.

Тамарі скоро виповниться 48 років, вона заміжня жінка, має з чоловіком двох дорослих дітей.

Після закінчення школи подруга вступила навчатися до медичного училища, а працювати повернулася в своє ж село, фельдшером відразу влаштувалася, там працює і зараз.

– Ми з чоловіком Миколою пробували окремо жити, – розповідає вона, – він у мене без батьків, без рідні, з дитячого будинку, така непроста доля у нього. А коли моя сестра Людмила школу закінчила і в місто виїхала, мама нас з Миколою відразу сама покликала жити до себе: сказала, що одній жінці в селі непросто жити, роботи багато, та й будинок великий у неї, місця вистачить усім, а гуртом нам буде жити легше.

Людмилою звуть молодшу сестру Тамари, між сестрами 9 років різниці в роках, а в світогляді і способі життя – ціла прірва між ними, ростила їх одна мама, але вони зовсім різними виросли людьми.

– Ні за що в село не повернуся ніколи в житті, – сказала Людмила, свого часу, радісно вступивши до інституту в обласному центрі, – всі зусилля докладу, а гарно прилаштуюся і закріплюся в великому місті, адже в селі життя не таке, там нудно, роботи немає, жити нецікаво, лише працювати потрібно там важко.

А Тамара залишилася жити в селі, в мами, та й звикла до такого життя, відчувала себе щасливою людиною, жити в селі їй подобалося завжди.

Мама моєї подруги з зятем знайшла спільну мову відразу, поважала його і все говорила, що їх хатина та обійстя в надійних руках, адже бачила, як в усьому старається чоловік Тамари, без нього в селі вона сама б не впоралася ніколи: зять і прибудову велику та простору до будинку зробив, і туалет в хаті зробив, і ванну, ще й котла поставив для опалення, щоб грубу не топити цілий день взимку.

– Живемо ми не гірше, ніж в місті, – каже Тамара, – роботи тут у нас, звичайно, більше: і город, і ділянка, і кури, і качки, і овечки у нас. Ще при мамі завели.

Останні роки мама занедужала, так що і професія Тамари виручала, адже мама цілодобово була під наглядом надійним.

– Людмилі тут нічого не потрібно, – говорила мама, вдячна своїй старшій доньці, – і очей не показує, і провідати не приїде. Та й так сказати, ви з зятем будинок, вважай, перебудували, так що він по праву ваш і буде належати вам. Я все зроблю, що потрібно буде, я папери всі необхідні підпишу.

– Мені нічого тут не треба, – завжди говорила Людмила, коли рідко приїжджала до села, – ти маму доглядаєш – тобі і будинок.

Людмила завжди хвалилася, як добре вона влаштувалася: і чоловік міський, і машина своя, і квартира у нього є. Донька у них є. В основному по телефону дзвонила. А тепер.

– Мамо, – зателефонувала сестра, коли вже Тамара збиралася везти маму в місто, щоб підписати дарчу на будинок – не роби так зі мною! Я тобі теж дочка, я теж твоя рідна дитина. Мені самій нічого не треба, але у мене дочка росте. Життя довге, раптом мене чоловік залишить одну, знайде когось, де я тоді жити буду, подумай про свою онуку, адже квартира, в якій ми живемо, належить лише моєму чоловікові і все, я до неї абсолютно ніякого стосунку не маю!

– І мама подумала, – нарікає Тамара, – мовляв, Людмила теж дочка.

– Людмила, якщо у неї все добре буде, – сказала мама, ховаючи очі, – все одно сюди не приїде. Ну, а коли що. Будете жити разом. Діти виростають, розлітаються, мають свої сім’ї, а ви – рідні сестрички.

– І як мама думала? І чим? – Тамара не може стримати емоцій, – Якщо що – ми з чоловіком і Людмила з нами? На старості років в одній хаті? І совісті немає, не приїхала до мами навіть перед самою останньою миттю. Навіть не попрощалася, коли мама покинула нас.

Сестра Людмила поставила Тамарі умову: або продають будинок з садибою зараз, або Тамара виплачує їй половину вартості грошима.

– Донька моя навчається в школі не дуже добре, – пояснила вона сестрі, – в інститут на бюджет їй самій ні за що не вступити, а освіту треба отримувати. Будемо вчити її на платному.

– У нас є невеличкі заощадження, – каже Тамара, – Ми відкладали синові, щоб він міг почати будуватися. Дочка у нас старша заміж вийшла в райцентр. У її чоловіка квартира є, а сина треба зараз підтримати і допомогти йому з житлом. А тепер що? Віддати все своїй рідній сестрі? За що? Мамин будиночок, який він був, копійки тепер би коштував, ми сюди надто багато вклали, а вона хоче все ділити навпіл.

– По закону треба робити, – твердить Людмила, – я і так не втручалася ніколи, ви все робили на свій розсуд.

– Ми робили, – здивовано говорить Тамара, – поки я за мамою доглядала, та на землі цій так важко працювала, сестра по морях їздила, дочку свою так виховала, що та сама робити нічого не хоче. Не може племінниця вчитися – нічого в інституті робити, в коледж нехай йде навчатися, або на роботу влаштовується нехай. Але не так же: сестра хоче бути на висоті і влаштувати своїй доньці легке життя лише за наш рахунок.

Як вчинити в цій ситуації, щоб справедливо було?

КІНЕЦЬ.