— Ох, ну якби в добі було не двадцять чотири години, а хоча б тридцять, то я б, може, і встигала: і вдома, і на роботі, і дітей у садок відвести, і самій хоч трішки поспати.

Іра вже й не помічала, що говорить сама до себе, ніби виправдовується за те, що не встигає нічого.

— Ірочко, та чого ти, давай я Артемка в садок відведу, а Настуню до школи. Мені все одно робити нічого, а тепер ми ж із вами сусіди, — раптом озвалась Світлана Семенівна.

— Ой, Світлано, ну чесне слово, незручно вас напружувати.

— Та яке там напруження! Це ж просто сусідська допомога! — Світлана Семенівна рішуче взяла Настю за руку. — До того ж, садок і школа тут зовсім поруч, мені це нічого не коштує, а ти за цей час скільки справ переробиш… Ігор, мабуть, уже на роботі?

— Зранку-зранку поїхав. У них сьогодні відрядження в одну з областей.

— Ну, ясна річ, Ігор Володимирович тепер начальник, а в начальства, як відомо, день ненормований. Тоді ми пішли, а ти мерщій на роботу. А ввечері я заберу дітей.

— Ой, а Настя ж до обіду, її б тільки зустріти, вона ж іще в першому класі…

— Зустріну-зустріну, і вдома в мене посидить, не турбуйся.

— Та чому ж у вас… І так ніяково мені. Ось, візьміть запасний ключ. Нехай посидить удома. Там у холодильнику їжа є, ви тільки допоможіть їй розігріти, будь ласка.

Іра на ходу поправила шарфик, перевірила, чи все взяла в сумочку, і озирнулася на дітей. Настя й Артем старанно махали їй і посилали повітряні поцілунки. Іра посміхнулася й подумала: «Ось така в нас любов, і з сусідкою нам таки пощастило».

Якщо не брати до уваги брак часу, Іра вважала, що їм з Ігорем пощастило. Пощастило, що вони обоє з однієї області, що навчалися в місті й на вихідні приїжджали до батьків.

Пощастило, що одружилися, щойно Ігор закінчив інститут, і що з житлом пощастило: батьки допомогли купити однокімнатну квартиру, а все інше вони заробили вже самі.

Щоправда, на роботу наприкінці дев’яностих Ігорю влаштуватися було важко. Навчався він добре, був кмітливим, але «блату» не мав. Тоді він влаштувався водієм в обласну енергетичну компанію. Місце вважалося престижним, тож він, фахівець із вищою освітою, був радий і кермо покрутити.

Одного разу він дав чоловікам із бригади розумну пораду, і начальник дільниці звернув на нього увагу. Придивилися до хлопця й вирішили, що такі їм потрібні.

Перевели з водіїв, а потім, рік за роком, Ігор просувався по службі. І до тридцяти років він уже був на посаді начальника і на гарному рахунку — і все без жодного блата.

Іра дуже пишалася чоловіком і не скаржилася, що нічого не встигає. А рік тому вони купили трикімнатну квартиру, чому були невимовно раді.

Іра, як і раніше, вставала з першими променями сонця, готувала сніданок, обід, а на спинці стільця вже чекала свіжа сорочка для чоловіка і випрасуваний одяг для дітей. Якби ще на роботі її не затримували, було б зовсім легко.

Іра намагалася якомога частіше дякувати Світлані Семенівні. То коробку цукерок купить, то шарфик подарує, а якось купила їй гарну сумочку. Вибирала собі й раптом вирішила віддячити сусідці. Світлана Семенівна відмовлялася, а сама не могла відвести погляду від сумочки. Смак в Іри був відмінний, і вона знала, як догодити.

***

— Ой, донечко, з’явилася, порадувала матір, а то я вже думала в розшук подавати.

— Скажеш мама: «у розшук». Чудово ж знаєш, з ким я поїхала.

— Ну і хто правий? Казала ж: нагуляється, та й кине. Не варто було через усю країну за ним тягнутися… Ех, Яночко, краще б удома мужика пригледіла, як деякі… он, сусіди наприклад… вона так собі, миша сіра… а він уже начальник…

— Ти що мама, це які навпроти? У нього ж двоє сопливих спадкоємців…

— А що тобі ці спадкоємці, в Ігоря скоро стільки грошей буде, що й двадцять спадкоємців прогодує. А вже на тебе б грошей вистачало, ти не те, що ця… дружина його, дітей погодувати не встигає… зате одягається як. А мені нині, глянь яку сумку подарувала – з панського плеча.

— Ну, мамо, хочу сказати, сумка за твоїм віком, мені б така не підійшла.

— От і знайди мужика, щоб сумки тобі купував, які забажаєш…

***

Ігор як завжди затримався на роботі. І цього осіннього дня вже почало темніти, коли під’їхав до будинку. За звичкою глянув на вікна своєї квартири – у них горіло світло. «Іра, напевно, з Настею уроки робить», – подумав він і став підніматися сходами.

Двері були відчинені, у передпокої горіло світло. З кухні долинали якісь звуки, ніби посуд пересувають. Він увійшов і побачив притихлих Настю з Артемом – вони сиділи за столом як старанні учні. А біля плити столу зовсім чужа жінка.

— Тату, – діти побігли до батька, схопивши його за руки.

Жінка, білява, з яскравим макіяжем, в обтислій сукні, що підкреслює її гарну фігуру, обдарувала господаря посмішкою.

— Доброго дня! А ви, напевно, Ігор. Буквально кілька хвилин і вечеря буде готова.

— А ви хто? – запитав господар.

— Ой, вибачте, не представилася. Мене Яна звати. – дочка вашої сусідки Світлани Семенівни… у мами тиск прихопило, то я за дітлахами доглядаю. А взагалі все нормально, мама вашого хлопчика із садочка забрала ввечері, а дівчинку зі школи зустріла ще в обід.

— Тату, а де мама? – Настя, піднявши голову, зазирала в обличчя батькові й відчувалося, що дитина турбується.

— Сам хотів би знати.

— Напевно, на роботі затрималася, – безтурботно сказала молода жінка, – мама каже, вона завжди затримується, просто не встигає. – Вона знову обдарувала Ігоря білозубою посмішкою. – Тож вибачте, я тут замість вашої дружини… зараз вечерю приготую, нагодую вас…

— Дякую, не треба, там у холодильнику є їжа, Іра готувала.

— Та навіщо дітей вчорашньою їжею годувати, ви ось свіженького спробуйте…

— Чому «вчорашнє»? Я знаю, Іра вранці готувала…

Але Яна, ніби не чула, продрожала господарювати.

— Яно, дякую, ви можете йти, ми тут якось самі…

— Ну, що ви, мені не важко…

Ігор підійшов до жінки і взяв з її рук каструлю, поставив на плиту. – Здається, у Світлани Семенівни тиск? – запитав він. – Ну, то йдіть до мами, напевно ви їй потрібніші.

Жінці нічого не залишилося, як замаскувавши незручність під посмішку, покинути чужу квартиру.

А потім він подзвонив Ірі (зовсім недавно стали з’являтися мобільні телефони і населення поступово стало обзаводитися сучасним засобом зв’язку). Дружина не відповіла на дзвінок, і це було дивно. Він розігрів їжу, погодував дітей, поїв сам і зателефонував ще раз. Знову не було відповіді.

А потім Іра зателефонувала сама.

— Уже все добре, я не хочу тут залишатися, додому поїду.

— Та де ти, скажи мені, нарешті?

— У лікарні.

Залишати дітей із сусідами він не став, забрав із собою. І коли Іра сіла в машину, дізнався, що їй стало погано на роботі від перевтоми.

Ігор замовк. Слів не було. Він давно здогадувався, що дружина втомилася, що всі домашні турботи на ній, зокрема й діти. Що він пропадає на роботі іноді цілодобово… але ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,ж у неї теж робота. І він не знав, як їй допомогти, тому що постійно щось треба. Нам у цьому житті завжди щось треба. Ігор кохав дружину, обожнював свою кохану Іринку – таку рідну і зрозумілу. От тільки вчасно вони не змогли зупинитися і зробити перезавантаження.

Весь вечір вони шепотілися в спальні, щось гаряче обговорюючи. – Ірко, зупинися, завтра вихідний, – говорив Ігор, – не треба нічого збирати і готувати.

— А я забула про вихідний, постійно здається, треба щось робити.

— Нічого не треба робити. І не забувай, ти на лікарняний пішла. А я на роботі відгули візьму, у мене ж поважна причина – кохана дружина на лікарняному.

***

Після лікарняного Іра звільнилася з роботи, де були безпросвітні звіти, наче ти маєш працювати цілодобово, і знайшла спокійнішу організацію, до того ж ближче до дому.

Від допомоги сусідки Світлани Семенівни відмовилися, подякувавши і розлучившись. Її дочка Яна незабаром поїхала. Напевно, знову в пошуках особистого щастя.

А ще обидві мами – мама Ігоря і мама Іри – вийшли на пенсію і тепер по черзі приїжджали до дітей, щоб допомогти.

Про те, що дочка сусідки так завзято зголосилася замінити Іру, вони обговорили лише один раз – того самого вечора, коли Іра загриміла в лікарню. Обидва все зрозуміли. І більше не поверталися до цієї розмови.

А потім настала зима, і діти щовихідних тягнули їх то на ковзанку, то на гірку. І це були найщасливіші хвилини – коли поруч мама й тато. І ніякої чужої тітки не треба.

***

Історія Іри — це знайома багатьом жінкам розповідь про те, як життя перетворюється на виснажливий марафон, де ти намагаєшся встигнути все, але зрештою втрачаєш саму себе. Іра, пишаючись успіхами чоловіка, звалила на себе весь домашній тягар, перетворивши своє життя на нескінченний біг.

Її слова “якби в добі було не двадцять чотири години, а хоча б тридцять” — це не просто фраза, а крик про допомогу від виснаження, який, на жаль, не був почутий вчасно.

Ця розповідь нагадує, що іноді чужа допомога може мати прихований мотив. Світлана Семенівна, яка здавалася ідеальною сусідкою, насправді використовувала ситуацію на свою користь, щоб зблизити свою доньку Яну з Ігорем. Цей епізод показує, як важливо вчасно помічати, хто справді підтримує, а хто лише вдає.

Історія має щасливий кінець, але він прийшов лише після того, як Іра опинилася в лікарні. Це стало тривожним дзвінком, який змусив Ігоря та Іру зупинитися і переосмислити свої пріоритети.

Вони зрозуміли, що справжнє щастя — це не успіх на роботі чи ідеально випрасуваний одяг, а час, проведений разом з сім’єю. І лише тоді, коли вони навчилися цінувати ці хвилини, вони відчули справжню радість.

Цікаво, чи доводилося вам коли-небудь замислюватися над тим, як виснажливий робочий графік може впливати на сімейні стосунки, і як ви з цим справлялися?