– О! Дивися, знову твій намалювався!

– Усміхнулася Наталка.

– Глянь, вже ручкою тобі махає, усміхається.

– Чому це він мій, Наташ? – обурилася Олена.

– Просто знайомий, навіть не друг. Навіщо мені друг у моєму статусі заміжньої жінки?

– Головне, щоб ти це пам’ятала, що ти одружена.

– Гм! Наташ, ти що таке несеш? Якщо я одружена, то і що – мені з чоловіками спілкуватися не можна? Дивна ти якась!

– Підеш за столик до цього Руслана?

– А чому б і ні? І ти зі мною підеш, там є ще вільні місця.

– Я не хочу вам заважати.

– А ти хіба заважаєш? У нас із Русланом що – побачення? Просто пообідаємо разом.

– Але він явно тебе клеїть.

– Руслан порядний чоловік, він знає, що я не вільна, навіщо ти щось собі там фантазуєш?

– Усі вони такі порядні до певного моменту, не буду його озвучувати. Він тебе не проґавить при зручній нагоді.

– Припини, – Олена махнула рукою, не бажаючи продовжувати таку марну розмову.

Наталя для Олени не подруга, а просто колега – у них в офісі столи поряд, проте, у них почалося щось, на кшталт дружби. А загалом – з ким ще спілкуватися в їхньому тісному офісі?

Керівниця сувора, сидить в іншому кабінеті, й вічно чимось не задоволена. Жіночий колектив із чотирьох осіб у відділі.

Одна зовсім молода, їй за двадцять, вона взагалі ні з ким не воліє дружити, весь час зі своїм хлопцем телефоном базікає. Друга – жінка на пенсії, але грамотна дуже, й прогинається під начальницю, та її й не звільняє.

Наталці та Олені трохи за тридцять, ось вони якось і зійшлися, хоча зовсім різні. Олена витончена жінка, у неї двоє дітей і добрий чоловік.

Наташа ж, безглуздо повна, самотня, живе з мамою та двома кішками, сім’ї не було, та й дітей немає. Розмови між товаришками по службі в основному про роботу.

Але іноді можна перекинутися про щось особисте, не пускаючи глибоко в душу. Чоловік Михайло приїжджає за Оленою на машині, щоб забрати її з роботи, іноді підвозили і Наташу, якщо по дорозі. Ось така дружба.

А нещодавно у сусідньому офісі з’явився Руслан. Чоловік симпатичний, років сорока, юморний та привабливий. Біля офісного центру була їдальня, куди всі ходили в робочу перерву.

Можна було чайку з випічкою попити в кафетерії на першому поверсі, але там все дорожче, та й сенс який перекушувати, коли можна повноцінно пообідати.

Молода колега бігала в кафетерій, літня – брала обіди з собою, просочуючи повітря офісу запахом варених яєць та смаженої курки, а Наташа з Оленою ходили в їдальню.

Якось Наташа була на лікарняному, і Олена пішла обідати одна. Вона поставила на тацю розсольник, котлету з макаронами, компот – і закрутила головою в пошуках вільних місць.

Скрізь сиділи цілими компаніями, і лише симпатичний чоловік обідав сам. З його дозволу Олена сіла навпроти.

Отак вони й познайомилися з Русланом – приємний виявився співрозмовник. Просто розмовляли, просто разом обідали, якась традиція вже була в цьому.

А потім із лікарняного вийшла Наталка, і знову ж таки сіли за столик усі разом.

– Привіт, Олено, – тепло привітався Руслан.

– Я сьогодні не одна, – сідаючи за столик, сказала вона. – Це Наташа, ми разом із нею працюємо в одному офісі.

Руслан кивнув Наталці, й знову перейшов на Олену, розповідаючи їй кумедний, свіжий анекдот. Наталки, ніби не існувало, і вона це відчула.

– Гаразд, розмовляйте вдвох, – невдоволено сказала вона. – Он стіл звільнився, пішла я туди.

– Наташ, ну посидь з нами, весело ж, – намагалася зупинити її колега, але та, махнувши рукою, мовчки пересіла за другий стіл.

Навіть в офісі Наталка ще довго була похмурою, і коротко відповідала на запитання своєї колеги.

– Та що з тобою? – Здивувалася та.

– Знаєш, я тільки одного не розумію, – обурено відповіла Наталка. – Якби я була заміжня, я б жодного мужика до себе на гарматний постріл не підпустила! А ти з цим Русланом: хі-хі, ха-ха, – не соромно тобі? У тебе ж чудовий чоловік!

– Нісенітниця яка! Ми просто спілкування!

– Ось так і починаються зради, а потім розлучення! Мій батько зі своєю колегою часто спілкувався, вона його й відвела від мами.

– Не бачу сенсу в порівнянні: до чого тут твій батько, і я – вірна дружина свого чоловіка?

– Побачиш потім, коли цей ловелас тобі задурить голову!

– Які дурниці!

Хоча, чесно кажучи, Руслан їй подобався, особливо, коли він робив їй компліменти. Вони були ненав’язливими і в тему, це було просто приємно.

Звичайно ж, нетактовно було їх робити одній жінц, в присутності іншої, Олена відчувала – Наталка при цьому нервує, та все ж…

А в жіноче свято Руслан підніс Олені три тюльпани в целофановій обгортці.

– Руслан, навіщо? – Здивувалася вона.

– Просто так! Жінкам заведено у цей день дарувати квіти, нічого особистого.

В офісі Наташа заздрісно подивилася на букет, і видала:

– Цікаво, що ти тепер чоловікові скажеш про цей букет?

– Нічого! Просто на роботі подарували.

– А хто саме подарував?

– Навіщо мені пояснювати? Він не змушує мене звітувати перед ним.

Натомість сьогодні начальниця зажадала звітів. І не лише звітів, а й купу різної документації. Весь відділ працював у поті чола, і перед обідом на стіл начальниці принесли стос паперів, і тільки тоді пішли обідати.

От і знову Наташа з’їлася на Руслана, дорікаючи Олену, що у неї ганебна поведінка. Це вже почало її дратувати.

Чи то Наталка ображається через своє не сформоване особисте життя, чи то вона справді була така моралістка, але мусолити цю тему Олені вже набридло.

Вона підсіла за столик до Руслана і побачила, що Наталя з тацею демонстративно пройшла повз них. Та й добре!

Після обіду керуюча викликала Наталю та Олену в свій кабінет. Вона була дуже нервовою, стукала кульковою ручкою по столу, а це не віщувало нічого доброго. На обох жінок вона дивилася, як на шкідливих комах.

– Це що – вона дістала кілька аркушів, скутих скріпкою, і шпурнула їх на край столу. – Хто робив ці звіти?

– То що за марення? Я знаю, що тільки ви дві займаєтеся цією документацією, то хто ж це з вас поклав таку єресь на мій стіл?

Олена та Наташа підійшли до столу. Олена одразу зауважила, що це не її звіт, але Наталя її випередила.

– Це не мій звіт! – сказала вона. – Я не знаю, хто це робив!

Олена округлила очі, а керівниця суворо подивилася на неї.

– Як це – не твій звіт, Наталко? – Здивувалася Олена. – Це ж ти робила, а не я! Та це легко перевіряється!

– Це не мій звіт!

– Що за дурість, ходімо, перевіримо по комп’ютерах.

Наталка густо почервоніла і замовкла. Начальниця перевела на неї свій суворий погляд.

– Значить, брехати будемо, так? На що ти розраховувала, коли мені його здавала? Як би я понесла цей опус генеральному директору? Ти хочеш, щоб через тебе, Наташо, мені голову відкрутили?

Наталка мовчала.

– Ну що ж, – зітхнула начальниця. – Штраф тобі у зарплаті. Та й премію ти не отримаєш. По-перше, за свою писанину, а по-друге, за брехню.

– Ти на Олену хотіла все списати, думаючи, що вона така добра? Переробляй усе, причому в дуже короткі терміни, на мене генеральний директор чекає.

Наташа сиділа червона перед комп’ютером, лупцювала пальцями по клавіатурі, і мало не плакала.

– Наташ, ну ти чого? Все ж можна було легко перевірити нашій начальниці.

– Стукачка! – прошипіла крізь зуби Наталка. – Могла б просто промовчати, так ні, влізла ще зі своєю перевіркою!

– Як це – промовчати? І взяти провину на себе? Все одно все з’ясувалося б.

– Стукачка! – Ще раз повторила Наталка, і більше не розмовляла з Оленою.

Наприкінці робочого дня, керуюча попросила Олену на пів години затриматися, і вона написала Мишкові СМС:

«Милий, не можу говорити, почекай мене пів години, ні про що не питай і не дзвони». А в цей час з ділової офісної будівлі виходила Наташа, Мишко її гукнув.

– Наталко, ти не знаєш, чому Олена затрималася?

– Не знаю, вона пішла з офісу. Напевно, до Руслана свого побігла.

– До якого Руслана?

– Так є тут один із сусіднього офісу… Букетик тюльпанів їй ще на жіноче свято подарував. Може, помітив удома цей букет?

– Вона з ним щодня ходить обідати, і я впевнена, що вони десь усамітнюються протягом робочого дня, бо вона все до нього бігає в робочий час.

– Ех ви, люблячі чоловіки! Ви сліпі, і нічого не бачите довкола! Роман у твоєї Олени з Русланом, а ти рогатий! Не віриш? Запитай у неї сам!

– А якщо викручуватиметься, то цей Руслан сидить у сто сорок сьомому кабінеті, поряд з нами. Я Олену закликала з ним шашні не розводити, але вона сказала, що ти цього й не помітиш, бо сліпо їй довіряєш.

Наталя задоволено посміхнулася і пішла, а Мишко залишився стояти з розгубленим виглядом. А в цей час Олена проводила час із начальницею.

У неї у звітах теж виявилося кілька помилок, але вони були не значні, треба було виправити. Начальниця бурчала, нервувала, але ні про який штраф і позбавлення премії не йшлося.

Нарешті робота була виконана, але Олені добряче витріпали нерви, і вона вийшла до чоловіка невадоволена.

Чоловік мовчки кермував, і ні слова їй не говорив.

– Мишко, та що з тобою? Тобі теж настрій зіпсували?

– Хто? Руслан?

– Який Руслан?

– Ніби не знаєш! З ким ти обідати ходиш, хто тобі там квіти дарує, і з ким ти усамітнюєшся?

– Я усамітнююся? Так, є такий сусід по офісу, Руслан, він завжди обідає у їдальні, ми сидимо часто за одним столом, розмовляємо, але що в цьому такого?

– Так, він подарував мені квіти на свято, але ти навіть не спитав – звідки вони, я б тобі все чесно розповіла! Але, щоб усамітнитися – це чисте марення! Хто тобі це взагалі в голову вбив?

– Наталка повз машину проходила, і сказала.

Олена розсміялася і розповіла все з самого початку – як Наташа заздрила квітам, як вона принципово не хотіла сідати поряд на обіди, та про сьогоднішню сварку.

– Розумієш, Мишко, ми з нею не подруги, просто разом працюємо. Якби я була з нею подругою, то можна було б їй довірити свої таємниці, і то не всі.

– А тут все відкрито – я нічого не приховую, хіба це може бути зрадою? Хіба я хоч раз підмочила перед тобою свою репутацію? Ти в мені хоч раз сумнівався?

Мишко знизав плечима і промовчав.

– Скажу більше! Я вирішила звільнитися із цієї роботи. Ці пів години я провела з нервовою начальницею, і Наташа це знала.

– Якщо хочеш – можемо повернутися в офіс, і там все на комп’ютері відображено – що і коли робилося. Я краще влаштуюся ближче до будинку – де немає Наташі, злої начальниці, та твоїх уявних подразників, мені це легко. Згоден?

Олена звільнилася наступного ж дня. Керівниця здивувалася, Наташа зло хихикнула, а з Русланом вони просто потиснули один одному руки, і по-дружньому попрощалися.

Все ж таки добре, що Мишко у всьому довіряє Олені, і вона точно його не підведе. А могло ж все скластися плачевно! З такими горе – колегами, і ворогів не потрібно. Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.