– Тату, так не можна, – каже мені мій двадцятирічний син після того, як дізнався, що я збираюся розлучитися з його матір’ю.

– Чому це? Я тебе виростив, матері її частину майна та заощаджень залишаю. Ну, не люблю я її більше! Ти сам уже дорослий чоловік, з часом зрозумієш, – відповів я йому.

– Тату, але це нечесно, ти забув, що сім років провів у інвалідному візку, мати орала як божевільна, підірвала здоров’я, продала квартиру, яка дісталася їй у спадок від бабусі… А тепер ти сперся, відновився і до побачення? Та мати збожеволіє, – пояснює мені син.

– Послухай, я не просив її жертвувати собою. Це було її вирішення. Твоя мама – доросла людина, – пояснюю я синові терпляче.

Так, справді Марія багато для мене зробила. І все-таки в останні кілька років і я встав на ноги та вносив свій внесок до сімейного бюджету, не менше половини.

Що стосується квартири, то все ж таки якесь житло після розділу нашої трикімнатної їй залишиться. Ну принаймні на кімнату в гуртожитку вистачить.

І ще можна виїхати в якесь місто менше, тоді Маша зможе жити в якійсь цілком пристойній однокімнатній квартирі. Зрештою, хіба я винен, що потрапив у аварію тоді?

Якщо чесно – то так. Майже десять років до аварії я випивав і майже не працював. Ну то й що! Хто не без гріха.

Зрештою, Маша могла мене покинути. Хто її просив зі мною лишатися? Мені що тепер принести себе на поталу просто тому, що вона так робила?

Але я маю інший характер. Я не зобов’язаний робити щось проти своєї волі.

– Тату, ти просто боягуз. Знайшов собі багату свіжу дружину без проблем, яка забезпечить тебе халявною роботою, от і біжиш. Хоча б визнай це, – каже мені Павло.

– Гаразд, визнаю. А хто б відмовився від кращого життя? Хіба ж не всі так живуть? Акуна матата! Просто не думай ні про що і насолоджуйся життям, – відповідаю йому я.

Коли я вирішую поговорити з Машею, вона вже все знає. Мабуть, син підготував її. Вона спокійна, тільки дуже бліда.

– Боря, я тебе тільки про одне прошу, їдь сьогодні. Я тобі вже речі зібрала, – просить Марія.

– Що ж, я тільки зберу речі, – я цивілізована людина, сам з радістю обійдуся без істерик.

– Все вже готове, – Маша показує мені на валізи, які зібрані та стоять у моїй кімнаті. І додає: – Тобі викликати вантажне таксі?

– Нічого, впораюся, – гордо говорю я.

Насправді моя Оля давно вже благає до неї переїхати. Їй тільки подзвони – і вона примчить на крилах. То буде радості!

Ми познайомилися з нею у санаторії. Вона доглядала там батька. Я був із дружиною, проходив реабілітацію.

Але це, зрозуміло, не завадило познайомитися з потенційною спадкоємицею багатої людини.

Коли вона сумно заговорила про те, що не знає, як справлятиметься з величезним котеджем батька, якщо його не стане, я відразу зрозумів: ось він, мій шанс; геть похмуру Машу і вічно незадоволеного сина, який вважає мене непорядним і невдячним.

Ех, Павло! Сам би пожив поряд із такою сумною і не доглянутою дружиною, то зрозумів би мене. У Маші явно минув термін придатності.

Вона зносилася і виглядає як поношене пальто. А чоловік наречений у будь-якому віці.

Оля швидко пішла на контакт. Це й не дивно, я завжди був привабливим. Був і дивний момент. Вона не погоджувалася стати моєю коханкою до весілля.

Але зрештою, повинні ж бути у багатої спадкоємиці свої дива.

– Олю, я їду до тебе, моя пташка! – радісно цвірінькаю в телефон.

Маша дивиться на мене змученим поглядом. Нічого, скоро я позбудуся її тужливого обличчя. Яке ж це буде щастя!

Оля казала, що батько довго не протягне. Скоро я стану повновладним господарем його величезного престижного котеджу та заощаджень.

– Ах, як добре, я надішлю за тобою таксі! – Відповідає вона і голосно цмокає в трубку.

Всього через пів години дбайливі вантажники переміщують мої валізи до машини. Я махаю рукою синові та дружині і їду в нове світле майбутнє.

За годину ми зупиняємося біля якоїсь халупи:

– Приїхали! – кажуть вантажники.

– У сенсі? Це якась помилка. Ви повинні доставити мене до котеджного селища до нормального будинку! – відповідаю я.

— Телефонуйте, уточнюйте у Ольги Іванівни, — радять вони.

Я так і роблю:

– Оленько, кого ти за мною послала? Ці дурні привезли мене невідомо куди, – говорю я своїй нареченій.

– Вони правильно тебе привезли, – якимось зовсім чужим голосом додає Ольга. – Це ж дім твоїх батьків. З нього тебе колись забрала Маша. Хіба ж ні?

Тут я розумію, що так і є. Я справді виріс у цьому будинку. Як би мені хотілося забути дитинство серед п’яничок, які не хотіли ні про що дбати.

– Стривай, але ж ми з тобою повинні одружитися! – я намагаюся вдати, що всі на світі шанси зараз не вислизають від мене.

– Боря, насправді я не маю жодного багатого батька. Я просто медсестра. Маша найняла мене, щоб я перевірила, як ти до неї ставишся. До речі, не рекомендую повертатись додому. Твоя дружина вже явно змінила замки, – відповідає Оля.

– Але ж це не може бути правдою! Маша мене кохає! – обурююсь я.

– Кохала. Але зрозуміла, що деяких людей простіше перетворити назад у собаку. Ти знаєш, що вона тепер дуже багата жінка? Так хотіла тебе врятувати, що випадково досягла успіху, – засміялася у слухавку Ольга.

– Нічого, я відсуджу свою частину квартири, не житиму в цій халупі, – я налаштований рішуче.

– Ну ось, я ж говорила твоєму синові, що відмовляти тебе марно. Ти жорстокий і невдячний. Тебе турбує лише власний комфорт, – сказала мені Оля. І додала: – Немає в тебе жодної частки. Ти забув, що збив людину і тепер маєш її утримувати? Маша розлучилася з тобою ще тоді та віддала гроші за твою частку.

– Але так не можна чинити з людиною! Я доведу, що не давав згоди, – обурююсь я.

– Це вже суду вирішувати, а не тобі. Тоді ти був недієздатним, і Маша була твоїм опікуном, – терпляче пояснила Оля.

В цей час я раптом помітив, що вантажники вивантажили мої валізи та поїхали. Я спробував додзвонитися до дружини та сина. Ніхто не брав слухавки.

На карті було лише п’ять тисяч гривень, решту я витратив на кафешки, завжди любив жити на широку ногу.

Добре, що зараз маю відпустку на роботі. Я щось придумаю із житлом. А поки що можна трохи подумати.

Я зайшов у будинок, який давно був порожній. Розпалив піч, щоб зігрітися. Купив трохи вівсяної крупи, консервів, хліба та чаю у місцевому магазинчику.

Подивився на майже зруйнований будинок і раптом усвідомив, що мене просто кинули як собаку! Я один, нікому не потрібний.

Раптом я почув шум коліс. Вибіг і побачила сина:

– Тату, мама все ж таки купила тобі кімнату в гуртожитку. Якщо все влаштує – оформимо її на тебе. Тобі не можна тут жити, вже листопад, — сказав Павло і подивився на мене без жодної злості як на якусь дуже хвору людину.

– Ми ще подивимося, – на вигляд я бадьорився, а сам був дуже радий.

Кімната в гуртожитку виявилася не такою вже поганою. Люди п’ють, але не буйні. Навіть є душ та туалет у кімнаті. Холодильник, меблі, навіть постільна білизна та диван, чашки та ложки. Прямо заїдь і живи.

– Мама тут навіть невеликий ремонт зробила, – пояснив Паша. І додав: – Матері не дзвони більше і не приходь, а то й це втратиш. Якщо щось набери мене. Я все організую. Зрозумів?

– Чого тут не зрозуміти. Я вже згоден. Що ще залишається, якщо мене всі зрадили, – пробурчав я не надто нахабно і голосно. А то якщо й син розсердиться – погані мої справи.

– Гаразд, цього тижня тоді оформимо на тебе все як годиться, – син милостиво вдав, що не почув.

Дожив! І рідний син не шанує! І колишня з хати вигнала, ще й найняла якусь…, щоб мене перевірити.

Ну нічого, зате я хоч би працюю. А ця кімната набагато краща, ніж халупа, в якій я виріс. Ось стану на ноги й покажу їм усім, що й сам чогось вартий!

Житиму довго і щасливо, знову одружуся. Дайте тільки час, злидні! Боря вам усім доведе та покаже. Він не здається.

Ставте вподобайки та залишайте ваші думки про Борю у коментарях!