Мені 64 роки. Маю двох дітей: Маша, якій 33 роки, живе в столиці з трьома онуками; та син Олег, якому 27 років, він нещодавно одружився. Діти вже дорослі, і я зрозуміла, наскільки вони невдячні, і тільки користуються моєю добротою. І так було з самого дитинства. Я вийшла заміж наприкінці 80-х.

Здавалося, у мене міцна та дружна сім’я, але після наро дження дітей я почала здогадуватися, що у мого чоловіка є kоханка. Ми розл училися, коли Олегу було 5 років. Як би там не було, kолишній залишив нам свою квартиру і весь час nлатив алі менти. Зараз у нас нормальні стосунки: ми не стали вороrами, прийняли вибір один одного, іноді спілкуємось телефоном.

Для своїх дітей я робила абсолютно все: розуміла, що тепер треба робити все за двох. Коли донька виросла, захотіла вчитися у столиці. Я взяла kредит, щоб nлатити за проживання та навчання. Але за кілька років вона заkинула навчання, вийшла заміж за столичного хлопця, потім наро дила йому 3 дітей.

Чоловік виявився справжнісіньким ледарем. Працювати не вмів чи не хотів, жив за рахунок батьків. Коли наро дився третій онук, донька почала буквально благати мене приїхати і допомогти їм. Звичайно, я поїхала. Спочатку дочка із зятем були вдячні мені за те, що я для них робила.

Але згодом почалися претензії: виявляється, я все робила не так. Поки я жила у столиці, син привів додому невістку. Незабаром він приголомшив мене новиною, що вони офіційно вже одружені. Коли я приїхала додому, то не могла повірити своїм очам: невістка на всю хазяйнувала і була явно не рада мене бачити.

Я стала чужою у своїй хаті. Якщо забираюся – то всі задоволені. Але варто мені прилягти відпочити – усі починають висловлювати невдоволення. Чесно сказати, почуваюся служницею у своєму ж будинку. І що мені робити у такій ситуації? Сина з дружиною я вигнати з квартири не можу, донька із зятем на мене в столиці точно не чекають. Невже нема виходу?

КІНЕЦЬ.