Наталя тричі була одружена. Перший чоловік виявився ловеласом, другий любив влаштовувати пиятики у себе на квартирі дружини. І лише з третім, із Владом, Наталя відчула, що таке щастя. Як це – любити і бути коханою.

За десять років сімейного життя вони змогли придбати велику, трикімнатну квартиру в центрі міста, машини чоловику і їй, подорожували світом. Лише одного їм Бог не дав – дітей.

Наталя була безnлідна, про що відразу ж, ще до одруження, попередила коханого. На що той відповів: — Захочеш дітей, візьмемо з дитбу динку. І ось тепер жінка знову лишилася сама. Тяжка хво роба забрала чоловіка. Наталя сумувала за чоловіком, після роботи лягала на диван, обіймала його светр і nлакала.

Дзвінок у двері змусив Наталю підвестися з дивана. — Вітаємо. Ви Наталя, вдова Владо? — Так. — Я до вас у справі, можна пройти. — Проходьте будь ласка. — Мене звуть Ольга Захарівна.

Я бабуся двійнят Ігоря та Сергія. Синів Влада. — Що ви таке кажете?! Чоловік ніколи не казав, що має дітей! – Він і не знав. Вони з моєю дочкою зустрічалися в інституті, а потім вона покинула його і вийшла заміж за Віталія. — А чому ви впевнені, що хлопчики – діти Влада? – Дивіться самі, – відповіла гостя та показала фотографії.

— Так, тут і тест на батьківство не потрібний. Копії Влада. А навіщо ви це мені розповіли. Моєї доньки з Віталієм немає на цьому світі. ДТП. А сама я вже за ними не зможу встежити. Ви жінка самотня, багата, візьміть їх до себе. Будь ласка… Минуло п’ятнадцять років.

Наталя живе із синами у великому будинку, у передмісті. Обидва вже одружені. У кожного по дитині. Поки що ще по одному. З машини, що під’їхала, вийшли Ігор і Сергій. Наталя піднялася з крісла їм назустріч. — Мамо, вже прохолодно, а ти все нас на вулиці чекаєш, — дорікнув її Сергій. — А де наші дружини? — Запитав Ігор, цілуючи жінку. — Дітей укладають…

КІНЕЦЬ.