Двоюрідна сестра їздила до нас в село, чуть не щотижня, а додому поверталася з повним багажником наїдків і все це за “дякую”. Одного дня я не стрималася і повідомила Юлі, що цими вихідними до неї збираємось ми. Сестра сухо сказала: “Ну добре, раз хочете, то на каву заїжджайте”.

На столі і справді “красувалась” одна кава, навіть печива Юля не додумалась купити. А після сказала: “А ви нам що, з села навіть нічого не привезли?”

Я вирішила залишитися жити в сільській місцевості, поруч з будинком батьків ми з чоловіком побудували свій і стали кувати своє щастя окремо.

З двоюрідною сестрою Юлею ми бачилася останній раз дуже давно, а все тому, що довгий час Юля жила в Нідерландах, але згодом повернулася в Україну. Вона оселилася в містечку приблизно за 40 кілометрів від мого рідного села.

Іноді я цікавилася нею, але мені якось не приходило в голову просто подзвонити і запитати, як у неї справи. Тож коли вона зателефонувала мені й запитала, чи може вона приїхати в гості, я з радістю погодилася.

– Минуло багато часу з нашої останньої зустрічі! Наші діти обов’язково повинні зустрітися, – запропонувала Юля. Хоча я не думала, що мої діти шкільного віку та дошкільнята Юлі ладнатимуть, але я завжди підтримую ідею плекання сімейних зв’язків.

– Мамо, а що це таке буде?, – дивувалася моя донька Каролінка, якій сім років.

– Нічого особливого, просто Юля моя двоюрідна сестра. Твоя бабуся та її бабуся були сестрами. Ми хочемо зустрітися, бо давно не бачилися, – пояснила я дочці. Каролінка подумала, а потім сказала, що їй цікаво буде поспілкуватися з тіткою.

Вони приїхали близько обіду, на елітному автомобілі на іноземних номерах. У Юлі були високі підбори, вона була, може, на голову вища за мене. Крім того на ній була білосніжна спідниця, яка ідеально пасувала до її бездоганної фігури.

Її волосся було довге і доглянуте, а обличчя було приховано за величезними сонцезахисними окулярами. Одним словом, вона виглядала, як справжня зірка. Чоловік Юлі був високим кремезним чоловіком, і футболка, яку він носив, підкреслювала кожен сантиметр його фігури. Її донька одягла пастельну сукню, а син – ошатну сорочку.

На мить я відчула себе бідним родичом. Я була одягнена у звичайні легінси та довшу блузку. Я не хотіла справляти приголомшливого враження на сестру.

Ми живемо в селі – я не буду тут ходити в шикарному одязі і каблуках.

Ми тепло зустріли один одного, познайомили дітей і чоловіків один з одним. Юля виявилася неймовірно милою людиною і принесла дітям солодощі, тому швидко їх підкорила.

Мій чоловік також добре порозумівся з її чоловіком, оскільки виявилося, що вони поділяють любов до автомобілів і мотоциклів. Я була впевнена, що нас чекає приємний вечір.

Після я пішла готувати частування і попросила дітей допомогти мені накрити стіл.

Юля склала мені компанію на кухні, розповіла про будинок, куди вони щойно переїхали.

– Ми живемо в самому центрі, уявляєш? Я буквально в двох кроках від роботи, а мої діти до дитячого садка йдуть декілька хвилин. Я в захваті від такого життя…, – похвалилася вона.

– Чудово. Заздрю ​​тобі білою заздрістю. Я часто буваю в вашому містечку, – відповіла я.

– Я не здивована, адже в селі не дуже цікаво живеться. Хоча, з іншого боку, це спокій і близькість до природи. Ви, напевно, вирощуєте багато власних овочів і фруктів, – сказала вона.

– Так, чимало. У нас є свій сад і город, – несміливо похвалилася я.

– Це ж чудово. Овочі в супермаркетах гарні на вигляд, але не смачні на смак, – поскаржилася Юля.

Коли ми сіли за стіл, де на нас чекала смачна їжа, ми почали говорити про минуле. Мушу визнати, що розмова була справді приємною. На десерт я подала свій домашній яблучний пиріг і каву.

Юля запитала, чи це наші власні яблука.

– Ваші яблука дуже смачні! Я завжди кажу своєму чоловікові, що домашні овочі та фрукти смачніші!, – раділа вона.

Саме тому коли я з нею прощалася, я наповнила багажник автомобіля всім що можна з власного городу – морквою, буряком, яблуками та картоплею з підвалу. Юля була схвильована і дуже мені вдячна.

Мені було приємно познайомитися з родиною Юлі, і я сподівалася, що ми зможемо час від часу влаштовувати спільні зустрічі. Але я була здивована, коли Юля зателефонувала відразу в п’ятницю і запитала, чи не проти, щоб вони до нас ще приїхали.

– Звичайно, без проблем. Будемо раді, – відповіла я, хоча й не думала, що наступна зустріч відбудеться так скоро.

Я приготувала обід для всіх, і ми знову провели суботній день разом.

– Я повертаю пакети з-під овочів, які ти мені дала минулого разу, – оголосила Юля, виходячи.

– Може, ти захочеш знову нам щось в дорогу дати?, – засміялася вона, але у мене було відчуття, що вона це серйозно.

На щастя, я мала яйця, бо кури почали гарно нестися, тому я дала їй два десятка з собою. Також я знову винесла з кладової невеличкий пакет з овочами.

– Ой, як добре! Дякую тобі, сестричко! Світлана Ігорівна буде готувати з них смачні супчики для наших дітей, – сказала вона.

– Світлана Ігорівна?, – запитала я.

– Це наша помічниця, – відповіла мені Юля.

Очі мого чоловіка розширилися, ніби він побачив привида. Ми не знали нікого, хто міг би дозволити собі таку розкіш.

– А чим саме займається Світлана Ігорівна?, – поцікавилася я.

– Ну як сказати, стандартна допомога по дому. Вона пилососить, готує, доглядає за дітьми. Нічого надзвичайного. Вона просто робить те, на що у нас уже немає сил. Адже в добі лише двадцять чотири години, – вона додала з усмішкою.

Я не знала, про що в той час думати, але твердження “нічого надзвичайного” мене збило з пантелику. Це мої щоденні обов’язки, які забирають у мене багато часу та сил. Кулінарія та догляд за дітьми важливі для мене, як би там не було. Можливо, я трохи заздрила, навіть якщо не хочу цього визнавати.

Відвідини Юлі стали якоюсь звичкою. Щосуботи вона приїжджала з родиною. Вона завжди везла додому від нас домашні смаколики, фрукти та овочі. Мене це почало трохи турбувати, я ніколи не думала, що ці візити будуть такими частими.

– Тітка знову приїде?, – зітхнула донька, коли почула, що ми знову чекаємо гості.

– Можливо, їй сподобався безкоштовний “шопінг”?, – прокоментував мій чоловік.

Я не була в захваті від цих слів, але я сама розуміла, що він насправді правий.

– Але ж їм справді важко жити в місті, – почала я виправдовувати сестру.

– Тоді чому вони не купили будинок за містом? І обійшлося б дешевше, і часу на дітей було б більше, – додав чоловік. Мені спало на думку, що ми можемо дещо таки влаштувати. Я просто зателефонувала сестрі і озвучила їй свою пропозицію.

– Ви хочете всією сім’єю приїхати в наше місто? Де нема чим дихнути і тут вічні затори?, – сказала вона, але я не хотіла здаватися.

– Звичайно хочемо. Просто ми рідко виїжджаємо в місто, а тут така нагода і погода гарна, – наполягала я.

– Тоді приїжджайте до нас на каву, – сухо сказала Юля.

Після стількох вихідних, коли біля її сім’ї я стрибала подаваючи смачні страви, а після ще й додому давала, я уявляла, що зі мною вона буде поводитися так само. До того ж, у Юлі є людина, яка все за неї приготує і навіть, можливо, подасть і помиє за нам.

Коли ми приїхали за вказаним адресом, то я трішки здивувалася. Будинок досить просторий, навіть садок невеличкий є. Інтер’єр виглядав надзвичайно вишукано, кришталеві люстри, дзеркала в красивих рамах, стильна плитка. Не можна заперечувати, що це не справило на нас враження.

– У вас дуже гарно і затишно!, – висловила я своє захоплення.

– Дякую, – пробурмотів її чоловік.

– І цифри за комунальні приходять пристойні.

– Агов, шановний, – звернулася до чоловіка Юля.

– Наші гості не хочуть слухати скільки і на що ти витрачаєш гроші. Ходімо до вітальні. За хвилину буде кава, – сказала вона.

Я озирнулася, але помічниці ніде не побачила. Юля встигла сама зварити каву.

– А де твоя Світлана Ігорівна?

– На жаль, вона поїхала в Польщу до своєї дочки, – пробурмотіла моя двоюрідна сестра.

– То ти шукаєш когось їй на заміну?, – поцікавилася я.

– Ні, ми нікого не шукаємо! Юля і сама зі всім гарно справляється, – відповів мені чоловік Юлі.

Я помітила, що Юля трохи нервує. Я спокійно пила каву без печива і вся ситуація здалася дивною. Я відчула певний дискомфорт і склалося враження, що в цьому будинку не все так, як здається.

– А ви нам з села смаколики привезли?, – запитала Юля, на що отримала відповідь.

– Я, чесно кажучи, думала про це і хотіла щось спакувати перед від’їздом, але чоловік з дітьми так мене підганяли і я нічого не встигла. До того ж, завтра має приїхати моя знайома з міста, і купити в нас деяку продукцію, тому, вибачай сестричко

– Звичайно, я вас розумію! Може ви б хотіли, щоб і я вам за все платила? Ви ж з мене дорого не візьмете? Як-не-як, а ми ж родичі, – з усмішкою відповіла Юля.

Я підвелась і подала знак сім’ї, що пора й честь знати. Я була засмучена. Щось було не так, і я не хотіла цього пояснювати. Юля намагалася нас стримати, але я була твердо налаштована їхати додому. По дорозі додому я почувалася трохи винною, але згодом все стало на свої місця.

Я зрозуміла, що ідеальна атмосфера вдома, яку так хвалила Юля, – це якась мильна бульбашка. Їхньому дорогому та ексклюзивному будинку бракувало родинного тепла. Був розрив, але любові було мало. І, можливо, у них навіть не було стільки грошей, скільки хотілося б Юлі та її чоловіку.

У мене було відчуття, що ми побачимось не скоро. І дійсно. Буквально через пів року Юля продала будинок і переїхала з родиною до Нідерландів. Ми знову припинили всі контакти.

Завдяки своїй сестрі я побачила свій маленький будиночок в іншому світлі. Можливо, це не схоже на щось із ексклюзивного журналу про дизайн інтер’єру, але це справжній дім, а не картковий будинок…

Джерело