Двох рідних сестер Ганну та Катерину в селі знали всі. Їх називали просто: «ті дві». Сусіди звикли, що одна – з відром до криниці, друга – з хлібом з печі. Одна скаже, інша доробить. І хоч обидві вже давно з сивиною, ніхто не пам’ятав, щоб вони колись сварились.

– Вони як дві руки однієї душі, – казала баба Марта, що жила через город. – Вік прожила, а такої сестринської любові і доброти одна до одної я не бачила.

Народились вони з різницею в рік. Спершу Ганна, серйозна, спокійна, а через рік – Катерина, весела, непосидюча. Батьки були простими селянами: хлібороби, що знали ціну кожному зернятку. Жили небагато, але в злагоді.

З раннього дитинства сестри були нерозлучні. Ганна навчала Катю писати букви на піску, Катя носила за нею портфель.

У всьому допомагали батькам, всі дивувалися тому, що дівчата такі дружні між собою. Особливо коли не стало батьків, сестри вирішили, що ніколи не покинуть одна одну, а будуть надійним плечем одна для іншої.

Життя в селі було нелегким, але молодість брала своє. Ганна пішла працювати в місцеву школу прибиральницею, Катерина ж хотіла більшого, вивчилася в місті, а потім повернулася в село і влаштувалася в медпункт фельдшером.

Обидві мали залицяльників. Але якось так склалося, що Катя закохалась сильно – у тракториста з сусіднього села. А потім дізналася, що і до її сестри він залицяється. Він кликав її заміж, але вона відмовилась.

– У нас з сестрою все на двох, але наречений на двох – це вже занадто.

Час ішов. Катерина так і не вийшла заміж. Ганна – теж. Не через гордість чи пожертву, а просто так склалося. Люди в селі про них говорили, що сивіють обидві в дівках, і вже можна було би заміж хоч аби за кого вийти, але вони на пересуди не зважали, вони мали одна одну – і цього вистачало.

Вони побудували невеличку нову хату на місці старої – дві кімнати, кухня, піч. Усе самі: мурували, білили, носили цеглу. Коли приходили вечори, вони сиділи на призьбі, пили чай з м’яти і згадували дитинство.

Люди в селі спершу шепотіли, мовляв, що ж це воно – дві жінки, самі, без родин. Але з роками перестали. Бо бачили: де треба – ті дві перші. У школі – допоможуть, на толоці – прийдуть, у хворобі – принесуть трави і молоко. І ще щось одне – вони ніколи не судили інших. І, може, саме тому їх любили.

Одного року Катерина тяжко захворіла. Її клали в лікарню, потім додому. Ганна не відходила ні на крок. Поїла з ложечки, робила відвари, вдосвіта бігла по ліки. І навіть коли в селі почали казати:

– Та вже, певно, не витягне, – Ганна тільки зітхала:

– Витягну. Бо без неї я не я.

Катерина одужала. Слабша, повільніша, але з тією самою усмішкою. І першого ж ранку, як трохи оклигала, сказала:

– А знаєш що, Ганю? А давай курей заведем. Веселіше буде.

Так минали роки. Вони допомагали всім у селі. До них приходили радитися: як дитину від зурочення вберегти, як квашену капусту закрити, як не посваритися з чоловіком. І завжди отримували відповідь – просту, мудру, з глибини.

Якось до них приїхала телевізійна бригада –  мовляв, дві сестри, які прожили все життя разом – цікава тема. Але вони не захотіли.

– Ми – не герої. А життя так склалося, нічого не поробиш. Ми просто жили. І любили одна одну.

Та одного дня Ганна впала на городі. В лікарні сказали

– Буде жити. Але вже не сама. Потрібен догляд.

Катерина не вагаючись забрала її додому. Поставила ліжко біля вікна, де росли мальви. Щодня читала їй уголос газети, співала колискові, годувала, говорила з нею – навіть коли Ганна не відповідала.

– Я знаю, ти мене чуєш, – шепотіла. – І знаєш: ми разом. І до кінця будемо.

Останнього ранку Ганна усміхнулася. Її очі, давно потьмянілі, раптом проясніли. Вона стиснула Катерині пальці і прошепотіла:

– Ти була – моїм щастям.

І все.

Катерина жила ще чотири роки. Тихо, спокійно, але з порожнечею. Вона щодня заходила до кімнати Ганни, міняла квіти у вазі, розмовляла – як раніше. А потім, одного ранку, не вийшла на вулицю. Її знайшли в кріслі, з в’язанням на колінах.

Їх поховали поруч. Люди з усього району прийшли, всі про них лише добрим словом відзивалися, казали: «Дві сестри, які жили одним серцем. Навчили нас, що любов – це про вірність, турботу і доброту щодня».

Справжня любов буває різною. Вона не завжди романтична, не завжди публічна. Але вона – жива, глибока, справжня. Як у Ганни і Катерини – двох сестер, які довели, що разом можна пройти через усе, якщо в серці – любов.

Джерело