Галина з самого ранку на ногах. Сьогодні приїздить донька із зятем, треба накрити гарний стіл. Наліпить зятеві вареників із картоплею, його улюблені. Посмажить картоплю, так, як Тетянці подобається. А ще ж дім підмести потрібно й постіль підготувати. Діти на декілька днів залишаться, буде час вдосталь наговоритися.

Ввечері усі сім’я сіла до столу.  Тетянка не може наобійматися з мамою, так давно не бачилися, стільки всього потрібно розповісти. Господар дому підіймає тост: «Щоб ви, діти, мали щастя й любили один одного все життя!»

Дочка дякує татові, а далі додає побажання від себе: «Нехай наша любов буде такою ж міцною, як твоя з мамою!» Батьки переглядаються між собою. Галина відводить погляд від чоловіка й вдивляється у вікно. У ньому постають картинки з її минулого життя.

***

Сьогодні п’ятниця, поштарка повинна принести листа. Галя прокинулася ні світ ні зоря, очікуючи на нього. Добре, що Івана сьогодні викликали на роботу. Буде можливість спокійно все прочитати, не ховаючись по закутках.

Пес Барбос, їхній вірний сторож, дає знати, що біля хвіртки хтось чужий. Дівчина заглядає у вікно. Це тітка Світлана принесла пошту. Галя чекає декілька хвилин, щоб поштарка від’їхала. Вона не хотіла витрачати дорогоцінні хвилини на розмову з балакучою пліткаркою.

Серце скажено колотиться в грудях. Вона уже декілька тижнів не отримувала листа від нього. Раптом щось сталося. Дивиться на годинники, минула одна хвилина, а здається, ніби ціла вічність. Терпіти більше не сила. Галя виходить з дому і біжить до поштової скриньки. Дістає конверт й одразу відкриває.

Очима зустрічає знайомий почерк і на душі світлішає. Разом із листом Галя йде в сад, присідає на лаві й починає читати.

«Люба моя, Галинко!

Пробач, що давно не писав, не насмілювався. Я декілька тижнів збирався із силами, щоб написати те, про що важко сказати в голос. Цієї ночі ти мені наснилася. Така красива, омріяна в довгій синій сукенці із заплетеною косою. Я торкався твого волосся, а відчував на дотик справжній шовк. Гладив твоє обличчя, ніжніше від оксамиту. Не відпускав руки, поки легке задурманення не вивело мене зі солодкого сну.

Не проходить і дня, щоб я не думав про тебе, не згадував наші палкі ночі й солодкі обійми. Доля надто жорстока. Вона подарувала мені тебе на мить, а потім відібрала моє щастя. Мені важко уявити себе в цьому світі без тебе, але разом ми бути не можемо.

Твій Іван – хороший чоловік. Я знаю, що він теж кохає тебе, по-іншому й бути не може. Мені важко жити з усвідомленням, що саме він торкається тебе, тільки він має можливість пестити твоє тіло. Я ненавиджу його за це й заздрю, всією душею.

Сьогодні я здаюся. Я даю йому можливість прожити з тобою це життя, але в усіх наступних ти належатимеш лише мені!

Зірочко моя ясна, я відпускаю тебе. Моє серце належатиме тільки тобі, допоки існуватиме цей світ.

Не хочу робити тобі боляче, але наступного тижня я одружуюся. Не буду писати про свою наречену. Вона не зрівняється з тобою ні в чому. Мені шкода і її, адже доведеться жити з чоловіком без душі, без серця. Під серцем вона носить мою дитину. Я відчуваю, що у мене народиться дівчинка. Назву Галею, на твою честь.

Будь щаслива, моя голубко! Не сумуй за мною. Обіцяй, що з твого милого личка не сходитиме посмішка. Навіки твій, Назар»

Галя не знала скільки часу минуло відколи вона відкрила цей лист. Дівчина заливалася слізьми й горлицею хотіла полинути до коханого. Побачити його востаннє. Обійняти, відчути тепло його доторків.

Іван уже давно повернувся додому. Дві останні години він спостерігав за своєю дружиною, яка сиділа в саду й плакала так жалібно, що в нього серце розривалося на частини. Чоловік знав, чому Галя плаче. Він знав про її зраду та кохання до іншого. Відпустити не міг, бачить бог, він пропаде без неї. Вона його повітря та життя. Але страждання коханої гірше смерті.

Він виходить у сад, підходить до Галі й обіймає її. Вона не пручається, дозволяє йому приголубити себе. В обіймах чоловіка стає спокійніше й вона затихає.

-Я відпущу тебе, Галинко. Я зроблю все для того, щоб ти була щасливою, навіть якщо заради цього доведеться жити одними спогадами про тебе.

-Ти все знаєш?

-Знаю і пробачаю тобі.

-Він одружується.

-Якщо ти поїдеш до нього, то весілля не буде. Він обере тебе, я б теж обрав лише тебе.

-Пробач, Іване. Я не хотіла робити тобі боляче. Залишуся біля тебе…

-Не жалій мене. Я не зможу жити спокійно, знаючи, що перешкодив твоєму щастю.

-Я вагітна. У нас буде донечка. Ми розпочнемо все спочатку.

Іван не вірив своєму щастю. Він стане батьком, кохана народить йому прекрасну донечку. Тієї миті у саду чоловік заприсягся, що дружина ніколи не пошкодує про свій вибір. Так і сталося.

КІНЕЦЬ.