Дванадцять років тому я вийшла заміж за хлопця, який був іншої віри. Я християнка, він єврей. І мої батьки відреклися від мене, хоч я і їхня рідна донька.

Вони ревно вірили, дотримувалися всіх християнських правил, постів, жили за канонами, ходять на всі богослужіння в храм. Для мене це ще в дитинстві було складно, хоча я теж вірю в Бога. І ось я дванадцять років не спілкувалася з батьками.

Зараз моїй доньці десять років. Ми живемо в Києві, а мої батьки – далеко на Західній Україні. І от вони вийшли зі мною на зв’язок. Хочуть знову спілкуватися, хочуть познайомитися з онукою.

А я не розумію, що це. Чи це щире бажання? Чи вони просто відчули, що старішають, що стають немічними? Бо, крім мене, в них більше нікого немає. І, можливо, вони хочуть, щоб я в майбутньому за ними доглядала.

Я перечитувала їхнє повідомлення кілька разів. Коротке, без зайвих слів: «Як ти? Чи можемо поговорити?» Дванадцять років мовчання – і ось ці три речення.

Мені потрібно було подумати. Я вже не та дівчина, яка колись плакала ночами після їхнього рішення.

У мене є сім’я, дитина, життя, яке я будувала без них. Але чомусь руки тремтіли, коли я набирала відповідь: «Можу».

— Ти справді цього хочеш? — запитав чоловік, коли я розповіла йому про їхнє повідомлення.

— Не знаю, — чесно відповіла я.

Наступного дня вони зателефонували. Голос матері звучав невпевнено, ніби вона теж не знала, як почати.

— Ми… ми хотіли б зустрітися, — сказала вона. — Познайомитися з онукою.

— А дванадцять років тому не хотіли? — я не змогла стримати гіркоти в голосі.

Вона мовчала. Батько заговорив першим.

— Ми зробили помилку, — тихо промовив він.

Я заплющила очі. Як довго я чекала цих слів? І чи не запізно вони прозвучали?

Ми домовилися поговорити ще раз. Дочка запитала, хто телефонував, і я чесно відповіла. Вона замислилася.

— А чому ми ніколи їх не бачили?

— Це довга історія, — видихнула я.

Наступні кілька днів я не знаходила собі місця. Чоловік мовчки спостерігав за мною, знаючи, що рішення має бути моїм.

І ось ми знову говорили з батьками. Вони питали про життя, про дитину, про те, як ми живемо. Але між словами відчувалося ще щось, приховане, невимовлене.

— Ви хочете, щоб я приїхала? — запитала я прямо.

— Якщо зможеш, — сказала мати.

— Вам щось потрібно?

Знову тиша.

— Ми старіємо, — нарешті промовила вона. — Ми багато зрозуміли.

Я знала, що це означало. Їм потрібна не лише онука. Їм потрібна донька, яка буде поруч у старості.

Але чи є в мені сили пробачити?

Чи можу я дозволити їм увійти в моє життя знову?

Я не знаю, що робити. Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело