– Андрію, до нас у місто знову приїхали твої далекі родичі, – спантеличено сказала Тетяна, повернувшись із роботи додому. – Вони начебто шукають тут тимчасове житло. Квартиру чи машину хочуть купити, я поки не розібралася. Мені надійшло повідомлення від Надії.

Андрій зиркнув на дружину і, невдоволено кинув:

– Я дуже подіваюся, до нас вони більше ніколи не заявляться. Минулого разу було достатньо. Ти їй нічого не відповіла хоч?

– Ні, звісно. Я взагалі згорнуте повідомлення лише прочитала, і все, – запевнила чоловіка Тетяна.

Андрій аж скривився від неприємних спогадів. Два місяці тому, надвечір, у двері їхньої квартири подзвонили.

Чоловік відразу швидко пішов відкривати і здивувався, побачивши перед собою трьох людей.

– Ми – ваша далека родина! – напористо відразу заявила жінка, навіть не привітавшись, витираючи з лоба піт. – У квартиру впустите? Ми з дороги, втомилися дуже.

Розгублений Андрій відійшов від дверей, і незрозумілі якісь далекі, або дуже далекі родичі відразу зайшли з валізами в руках.

Тетяна, почувши гучні голоси, з неприхованою цікавістю визирнула з кухні.

– Ми рідня твоя по лінії Тамари Гнатівни, твоєї троюрідної тітки, – почала пояснювати незнайомка. – Мене звуть Надія, а це мій чоловік Іван та син Роман. Прихистіть нас на пару днів, будь ласка, – додала вона таким тоном, ніби вже була в цьому впевнена і не чекала навіть і натяку на відмову.

Непрохані гості почали роздягатися та проходити на кухню.

Роман, ​​якому було всього п’ятнадцять і який був вдвічі більшим за Тетяну, потягнув носом:

– Смачно пахне у вас тут. М’ясо смажите, напевно?

Тетяна у відповідь ствердно кивнула. Вона була дуже здивована гостями.

Подружжя, звісно, через свою доброту, не знайшло слів, щоб відмовити невідомим родичам, і таки прихистили їх.

Спочатку планувалося гостювати всього на пару днів, а потім виявилось, що гостям потрібний тиждень бути в місті.

За цей час Андрій та Тетяна зрозуміли, що гості – таке собі задоволення.

Далекі родичі ні в що не вкладалися. Продуктів до столу не купувала, жила на всьому готовому і ще до того ж безцеремонно зайняли усю залу, господарі навіть телевізора не могли подивитися, пульт постійно був в руках гостей.

Подружжя насилу витримало їхнє перебування у своєму будинку, і як тільки ті поїхали, вирішили більше нікого не пускати до себе цих людей.

Минув тиждень, інший. Вони вже й почали забувати про цю історію. Але одного вечора пролунав телефонний дзвінок.

– Слухаю вас! – Андрій взяв телефон.

На іншому кінці тут же пролунав знайомий, і водночас неприємний голосок:

– Здрастуй, Андрію! Це Надія, пам’ятаєш мене? Ми ось нещодавно приїжджали до вас.

Чоловік напружився. Він не пам’ятав, щоб давав свій номер телефону невідомій рідні.

– Е-е, так, звісно, пам’ятаю. Як забути вас?

– Знаєш, Андрію, ми знову в місті і нам тут довелося терміново шукати житло на якийсь час. Ми думали, що знайдемо квартиру швидко, але виявилось, що ціни просто космічні. А гроші у нас закінчуються, за готель чимало потрібно платити. Ти розумієш, ситуація така, що нам зовсім нікуди йти. Можливо, ви можете дати нам притулок на пару днів? Ми були б вам дуже вдячні, – здивувала новиною жінка.

– Ну, знаєте, у нас тут тісно. Син до нас зі своєю нареченою приїхав. Буде незручно якось, – люб’язно став відмовляти Андрій.

– Нічого страшного я в цьому не бачу і незручного також! В тісноті, та не в образі! Якось влаштуємося. Головне, щоб дах над головою був, – наполягала Надія.

Після довгих умовлянь чоловік нарешті зрозумів, що відмовити їй не вийде і погодився на вмовляння родички:

– Добре, приїжджайте завтра вранці. Постараємось якось розміститися тут усі разом.

Наступного дня вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Надія, її чоловік і син.

Чоловік Надії відразу взяв ініціативу до своїх рук і, кинувши сумки в порозі, діловито промовив:

– Ну що, Андрію, раді бачити нас? Давай покажіть, де ми спатимемо.

Андрій провів їх до вітальні, де було трохи вільного простору. Той озирнувся і невдоволено пирхнув:

– Тут зовсім тісно. Нам потрібно більше місця.

– Так, Андрію, ми розраховували на щось більше. Може, ви дасте нам свою спальню? – Надія підтримала чоловіка.

– Там буде син з нареченою, а ми з чоловіком теж розмістимося тут, поділимо кімнату з вами, місця у нас багато немає, у нас двокімнатна квартира, а сина з нареченою ми розмістимо у своїй спальні з комфортом.

Роман, ​​син гостей, який до цього мовчав, вирішив, що настав час втрутитися:

– Невже не можна потіснитися заради рідних? Ми ж ваша родина!

Розмова затяглася. Господарі намагалися пояснити, що у них справді немає можливості надати гостям окрему кімнату, але ті продовжували наполягати.

Нарешті, стомлене від суперечок, подружжя поступилося і вирішило, що далека рідня спатиме в спальні, а Роман – на дивані в кухні, а вони з сином і його нареченою вже в вітальні розмісяться. А що вже робити?

Вітальню доведеться зайняти їм вчотирьох, незважаючи на те, що вона була наповнена речами непроханих гостей.

Роман, ​​влігшись на кухні, почав бурчати, що йому незручно на вузькому дивані.

Вранці всі прокинулися роздратованими та втомленими.

Надія це й постійно скаржилася на незручності.

Андрій вже не став мовчати і сказав, щоб гості пішли геть.

Ображена родина залишилася незадоволеною, але зібрала речі і поїхала з квартири.

До глибокого вечора подружжя не могло заснути. Вони були дуже схвильовані подіями за день.

О другій годині ночі пролунав гучний стукіт у двері. Усі підскочили від несподіванки.

Андрій обережно підійшов до вічка і побачив на сходовому майданчику далеких родичів.

– Хто там? – Запитав він, намагаючись зберігати спокій.

– Ну нарешті! – пролунав голос Надії. – Відкрийте вже! Стукаємо і дзвонимо чимало часу.

– Ви навіщо повернулися? – не відчиняючи, з-за дверей спитав чоловік.

– Тому що нам треба десь спати, – заявив Роман. – Ми вже й згодні на старі умови.

– Але вже ми не згодні! – сказав Андрій. – Шукайте собі інший куточок!

– Рідні люди мають допомагати один одному, – почувся з-за дверей гидкий голос Романа. – Довго будете нас за дверима тримати? Ніч надворі, відкривайте!

Андрій і Тетяна переглянулися. Дружина ледве стримувала сльози, а Андрій вже й розсердився.

– Ні. Ніхто вам не відкриватиме! Ідіть собі!

Родичі під дверима говорили, що так не можна, вони ж свої рідні і йти їм нікуди.

Вже сусіди повиходили з квартир та просили тиші.

Лише ближче до ранку непрохані гості покинули під’їзд.

Коли в обід Тетяна вийшла з квартири, вона виявила, що всі їхні двері у слідах від брудного взуття, а на килимку, біля дверей, велика калюжа.

– Ніколи більше не пустимо їх до нас! Нехай йдуть куди завгодно, – похитала головою засмучена жінка.

Андрій погодився зі словами дружини.

– Це точно! Краще триматися подалі від такої рідні.

І ось тепер, коли Тетяна повідомила про те, що родичі дали про себе знати і знову знаходяться у місті, чоловік забув про спокій.

Вони навіть вирішили ввечері не вмикати світло, щоб зробити вигляд, що їх немає вдома.

Андрій не знав, як бути далі, коли родина знову ця напроситься в гості? Як він має правильно вчинити, щоб вони назавжди забули дорогу до них?

Джерело