Мене звати Олена. Недавно мені виповнилось 43 роки. Чоловік ошелешено мене новиною про свій намір. Я не чекала, що людина, з якою я прожила пів життя зробить мені такий підступ.

Я була впевнена, що у нас щаслива сім’я. Ніщо не передбачало біди. Була впевнена, що на шлюб на все життя.

Ми познайомились ще у студентські роки. А закінчивши університет, побрались я тішилась, що мені пощастило зустріти такого працьовитого, доброго, спокійного, головне надійного чоловіка. У нас ніколи не було значних скандалів. Була впевнена, що він щасливий, так само як я.

Якось діти поїхали на вихідні до бабусі, а ми з чоловіком лишились самі вдома. Василь сказав, що хоче серйозно поговорити. Тоді зізнався, що планує подати на розлучення, але не зараз, а через 3 роки. Все для того, щоб це не стало для мене раптовим ударом, а я могла як слід підготуватись і морально і матеріально.

У нас вже дорослі діти. Вони закінчили школу і навчаються в університетах. Через три роки вони з ‘їдуть від нас, це стало ще однією причиною, чому чоловік вибрав саме такий проміжок часу.

Думаю, що було б не так образливо, якби Василь подав на розлучення одразу. А так, він показав цілковиту байдужість та черствий розрахунок. Як він взагалі уявляє ці три роки? Ми маємо жити разом і вдавати, що все гаразд? Син із донькою вже не малі діти, вони все зрозуміють. Вже самі мають власні стосунки.

Що це за такий дивний прояв милосердя? Це більше на тортури схоже може ще календар завести й викреслювати дні до нашого розлучення? Що мені дадуть ці три роки, окрім знущання з власної психіки.

Я вирішила зробити рішучий крок першою і самостійно подати на розлучення. Моя сестра каже, що він благородно вчинив, давши мені можливість звикнути й стати на ноги. Можливо, якби я не мала почуттів до нього, мені було б легше. А так, очікування буде ще болючішим ніж сам розрив.

КІНЕЦЬ.