— Треба нам тата до себе забрати, він погано почувається після маминого відходу. А Поліна з Ігорем після весілля в його квартиру переїдуть, батько так захотів сам, — сказала за вечерею Тетяна чоловікові.

Костянтин скривився ледь помітно. До тестя він завжди ставився нормально, але жити з ним постійно в одній квартирі не дуже-то хотілося. Андрій Іванович — дядько впертий, зі своєю думкою, він досить великим начальником був. І Костя часто відчував, що тесть ним був незадоволений.

Це покійна мати Поліни, Ніна Михайлівна, Костю любила, а чоловіка зупиняла, згладжувала гострі кути. А тепер дід може почати права качати, він же онучці свою квартиру подарував. Ну що тоді за життя буде?

Думки Кості, мабуть, на його обличчі відбилися, тому Тетяна насупилася:

— Костю, ти що, проти? Ну зрозумій, тато вже старий, а Полінка з Ігорем молоді, галасливі. І потім, вони вічно десь гасають, удома до ладу не готують. А татові вже догляд потрібен і ліки, у мене душа за нього болить, він без мами зовсім здав!

— Та годі, ну що я, нелюд чи що? Я твого батька поважаю, — здався перед коханою дружиною Костя.
Але в душі побоювання залишилися, що життя його вже не буде колишнім…

Андрій Іванович переїхав до них перед самим весіллям Поліни та Ігоря. Був він і справді незвично тихий і пониклий, і Костя навіть здивувався, що він над ним уже не жартує, як раніше. А одна подія, що сталася пізніше, взагалі докорінно змінила їхні стосунки.

Одного разу взимку Андрій Іванович, пішов у парк прогулятися перед обідом. Але не повернувся за годину, як зазвичай.

Добре, що Костя був вихідний цього дня і щось підказало йому, що з тестем не інакше як трапилася біда, він зазвичай дуже пунктуальний. Костя одягнувся, у парк побіг, і на одній лавці побачив знайому постать.

Виявилося, що Андрій Іванович упав сильно, було слизько, але не хотів свою слабкість визнавати. Ось і вирішив посидіти, а потім дійти якось потихеньку, та ледь не замерз на цій лавці. Забій був сильний, Костя його майже на собі тягнув, а потім, як дитину, на диван уклав, примочки зробив і викликав швидку.

З’їздили на рентген, переломів не виявилося, тільки сильні забої, сказали потрібен спокій, домашнє лікування, і все мине, буде як раніше…

Андрій Іванович турботою зятя був так зворушений, що раптом зняв зі своєї руки годинник, який завжди носив, скільки Костя його знав, і зятеві простягнув:

— Костянтине, це тобі від мене на знак подяки, та й час … настав час, давно збирався. Я ж завжди був радий, що ти чоловік моєї доньки й батько моєї онуки, ти чоловік хороший! Бери й носи із задоволенням!

Костя подякував, а в душі здивувався. Йому завжди здавалося, що тесть його вважав невдахою і невміхою порівняно із собою, а тут його хорошим мужиком назвали.

А ще Костю завжди дивувало, що Андрій Іванович, який добре заробляє і доволі модно одягається, носить такий непривабливий старий годинник. Ось тут-то все і прояснилося!

Тесть зловив його здивований погляд і усміхнувся:

— Думаєш, що я тобі старість подарував? Дивуєшся, що я такий годинник носив простий? Так ось що я тобі скажу, не простий це годинник. Мені його батько мій віддав, коли вже став старий, як я тепер, і йому він став не так потрібний. От і тобі він тепер потрібніший.

А секрет в нього простий — він допомагають правильне рішення ухвалити. Як подумав ти, як тобі вчинити, що вибрати, тут годинник і підкаже, заграє тиха мелодія — значить те, що захотів, те й треба робити. Мені він в житті дуже допоміг, до цього моменту успіх не супроводжував особливо, хоча я і старався, ось як ти.

А як годинник від батька цей отримав — одразу й зростання кар’єрне, і гроші з’явилися. Я батькові за нього був дуже вдячний, тут «шари» немає жодної. Просто люди не часто цінують розумних і пробитися важко. А коли ти вчасно щось зможеш зробити й сказати потрібне — це приведе тебе до успіху.

Костя тестя подякував, годинник на руку надів, а сам подумав, що видно в тестя після падіння з головою не дуже-то добре стало. От він і говорить якусь нісенітницю. Одягнув Костянтин годинник, та й забув про нього, на руці він майже не відчувається, ремінець шкіряний гладкий, часом відполірований.

Чари, які змінюють життя

А на днях у них наради була, обговорювали плинність кадрів. Костю завжди бісило, що їхній начальник Віктор Данилович так несправедливо ставиться до досвідчених чоловіків, зрізає їм премії, а молодих на низьку зарплату бере, економія така в нього. І взагалі поводиться їхній Віктор Данилович, як шкідник, давно на нього люди ображені. Але Костя не говорив, бо знав, що в Даниловича нагорі є друзі-покровителі.

А тут, як подумав Костя про методи керівництва їхнього Віктора Даниловича, влучні такі фрази, чітко обдумані в його голові сформувалися.

І тут раптом годинник на руці ледь чутно заграв і навіть завібрував для того, щоб він помітив його. Костя в запалі й висловив усе, будь що буде, а що він втрачає? На таку ж посаду він і на іншу роботу піде. Та ще й своє бачення, як треба роботу поставити, виклав перед начальством.

Настала тиша від його різкого виступу, а потім раптом директор сказав:

— Що ж, Костянтине Миколайовичу, я за тобою давно спостерігаю, добре працюєш. Ти свою посаду давно переріс, а твої влучні спостереження і пропозиції дуже правильні! А ти, Вікторе Даниловичу, зовсім знахабнів, бач цар який тут сидить, думає, що може вертіти, що хоче.

Нііі, дорогий, переведу тебе з пониженням, а не хочеш — іди геть, поки не звільнив за втрату довіри і за невідповідність посаді!!!

Кадри нехай готують документи Костянтина Миколайовича на підвищення, на начальника цеху!

Костя ледве до тями від такого рішення директора прийшов. Годинник на руці погладив, а сам повірити не може. Та годі, швидше за все це просто збіг! Тестеві Костя нічого не став говорити, він поки головою не вдарився, щоб обговорювати такі небилиці.

Але коли він став отримувати зовсім інший оклад за свою роботу, Костя якось, проїжджаючи на своїй старій машині повз автосалон, раптом подумав — може зайти й придивитися машину, стара вже погано себе почуває, потрібен ремонт, хоча, звісно, поки йому на нову не вистачить напевно?

Але тут раптом годинничок на руці знову про себе дав знати. Тихо заграв і завібрував, і Костя рішуче біля автосалону припаркувався, за перегляд же грошей не беруть!

— А ось і щасливчик, наш тисячний покупець, сьогодні в нас акція, ви можете з великою знижкою за трейд-іном обміняти вашу стару машину на нову. І до речі, в нас є така ж модель, двигун потужніший, а решта все для вас буде звична, машина така ж навіть за кольором!

Костянтин повірити не міг, подумав, що це «розвод». Але на акції були журналісти, салон проводив рекламну акцію для залучення клієнтів.

Договір оформили за всіма правилами, і додому Костя вже на новій машині приїхав! Ну тут він уже не зміг тестеві не розповісти, як йому годинничок уже два рази допоміг.

— Ти це заслужив, хлопче, не дивуйся. Тобі вже сорок п’ять, а я бачив, як ти гарував усе життя, а тебе належно не цінували. Тож ти це своєю працею заробив, не соромся, більше, ніж ти гідний, тобі годинничок не дозволить отримати…

Нове сімейне щастя

На вихідні Костянтин прокинувся ледь розвиднілося. Таня ще спала, волосся світле по подушці розміталося. Від сну щоки рожеві, губи пухкі, яка ж у нього Таня красуня, хоч і під сорок їй уже, а вона така ж, як і раніше, приваблива.

Хоч і шкода її будити, але не стримався Костя, став дружину гладити, думки в нього пішли відповідні, ще подумав, що вони сина хотіли, а так і не народили.

І навіть не помітив Костя, як на руці його годинничок заграв, бо Тетянка прокинулася, розбудив він її своїми ласками, і Костя вже не міг зупинитися, жодного годинника не чув, нічого не бачив і не відчував, крім своєї дружини коханої…

Потім вони лежали, віддихалися і сміялися, здивовано дивлячись одне на одного.

— Ну ти прямо вогонь, як раніше, одразу видно — начальство, — жартувала Таня.

— Це ти винна, аж надто ти приваблива, неможливо було стриматися, — обіймав її Костя і не хотів відпускати…

Поліна, дізнавшись, що в батьків скоро буде маленька дитина, а в неї — молодший братик, була дуже здивована:

— Ну ви даєте, обійшли нас з Ігорем на повороті, випередили! Не очікувала від вас, мамо, тату!

А батьки щасливо усміхаються:

— Нам зволікати нікуди, це вам можна почекати, а ми, як то кажуть, в останній вагон ледве заскочили, братик же тебе на дев’ятнадцять років молодший буде!

Але найбільше, напевно, тихо радів, дивлячись на своїх рідних, Андрій Іванович. Як приємно, коли можна допомогти дітям і онукам, від цього навіть жити далі хочеться!

Чи вірите ви в те, що доля іноді дає нам підказки у найнесподіваніших речах і обставинах? І чи здатна турбота про ближнього змінити стосунки на краще, відкривши серця тих, хто роками не міг знайти порозуміння?