– Думайте наперед! Якщо проживете місяць на свої 4 000 гривень, то прошу дуже, йдіть собі на пенсію і сидіть склавши руки. А ось в наш гаманець не заглядайте.

Ми вам і 100 гривень не дамо. В нас своя сім’я і своїх витрат достатньо, – сказала невістка, коли почула, що через стан здоров’я я більше не можу працювати і прошу сина, щоб помагав мені кожного місяця. Я ж не просила тисячів. Хоч на комуналку 2-3 тисячі. Але невістці моя ідея не сподобалась.

Я сиділа на старенькому дивані в своїй однокімнатній квартирі, яку колись отримала ще за радянських часів. Вона давно потребувала ремонту, але коштів на це не було. Пенсії мені поки не давали, бо ще бракувало кількох років до офіційного віку, а працювати я вже не могла – здоров’я підвело. Тож звернулася до сина Артема.

– Артеме, сину, мені важко справлятися самій. Комуналка росте, ліки дорогі, а доходу в мене немає. Чи не міг би ти допомагати мені хоча б дві-три тисячі на місяць?

Син, схоже, не був проти. Але щойно я заговорила про це в присутності його дружини, вона вистрелила словами, наче з гармати.

– Думайте наперед! Якщо проживете місяць на свої 4 000 гривень, то прошу дуже, йдіть собі на пенсію і сидіть склавши руки. А ось в наш гаманець не заглядайте. Ми вам і сто гривень не дамо. В нас своя сім’я і своїх витратів достатньо!

Я оторопіла. Моя невістка, Вікторія, ніколи не виявляла особливої теплоти до мене, але щоб ось так?

– Віко, я ж не чужа вам людина. Не прошу багатств, тільки трошки допомоги на комуналку. Артем добре заробляє, та й ти не працюєш – маєш час для донечки. Чи це так складно?

Вона пирхнула.

– Ось саме тому, що я не працюю, ми мусимо рахувати кожну копійку! Думаєте, нам легко? Дочка росте, шкільні витрати шалені, на відпочинок хочеться з’їздити, а ще одяг, ремонти…

Я перевела погляд на сина, який сидів мовчки, винувато опустивши очі.

– Артемчику, – голос мій затремтів.

– А ти що думаєш?

Він зітхнув, розтираючи скроні.

– Мамо, я розумію. Правда. Але ж бачиш, у нас теж витрати…

– Ще раз! – Віка різко розвернулася до нього. – Я не дозволю віддавати свої гроші на утримання твоєї мами. У нас є наша сім’я!

Її слова були надто важкими для мене. Чи не я ростила Артема, піклувалася про нього, підтримувала в навчанні? А тепер ось він дозволяє своїй дружині принижувати мене?

– Ваші гроші? – повторила я, і в горлі запекло. – Це ж Артем їх заробляє!

– І я їх розподіляю! – вперто відповіла вона.

Я мовчки встала й узяла свою сумку.

– Ну що ж, я все зрозуміла. Ти змінився, сину. Або ж тебе просто зламали…

Із цими словами я вийшла.

Дорогою додому ноги несли мене механічно, а в голові роїлися думки. Як же так? Невже я нічого не значу для власного сина? Чи справді сучасні невістки вважають, що допомагати батькам – це тягар?

Згадала свою молодість. Як я з чоловіком завжди допомагала його матері, хоч жили не в розкошах. Як він висилав їй гроші, навіть коли ми самі ледь зводили кінці з кінцями. І що? Це було нормально, а зараз ні?

Коли повернулася додому, на столі вже лежав конверт із рахунками. Суми вражали. Я сіла й задумалася.

Що тепер? Просити у когось іншого? Іти в соціальну службу? Чи, може, просто змиритися й якось дотягнути?

Але найгірше навіть не це. Найгірше – це відчуття зради.

Дорогі читачі, як ви вважаєте, чи має син допомагати матері, навіть якщо його дружина проти? Чи справді теперішні жінки бачать у матерях своїх чоловіків лише конкуренток за сімейний бюджет?

Джерело