Мене звати Вадим. У нас з дружиною  Аллою немає дітей. Хоча ми з нею живемо в шлюбі вже 10 років.

Вік  ще не критичний, але косі погляди рідних, сусідів, друзів, дають про себе знати. Я почуваюсь  дещо неповноцінним. Хочу мати сина. Це моя мрія.  

Роки йдуть, ситуація не змінюється. Купа лікарів, аналізів, обстежень — всі розводять руками, кажуть пити пігулки, вести здоровий спосіб життя та не зациклюватись на самій вагітності. Алла теж засмучена.

Всі її подруги вже щасливі матері. Ми стали частенько сваритись на основі наших проблем із зачаттям дитини, хоча кохаємо одне одного.  Можливо це й була причина, чому я попався на той несерйозний флірт з новою працівницею у нас на фірмі.

Марина прийшла до нас працювати одразу після університету. Молода, активна, безтурботна. У нас закрутився короткочасний роман. Вона знала, що я одружений. Це їй не заважало. Ми ходили в ресторани, гуляли в парку в іншій частині міста, щоб мене ніхто не впізнав, проводили неймовірні зустрічі в готелях.

Ввечері я приходив додому, і мені було соромно підвести очі. Алла ні про що не здогадувалась. Вона переживала, що у нас досі нема дітей. А одного вечора запропонувала всиновити дитину. Я категорино відмовився:

Чужих дітей я ростити не буду. Навіть і не мрій! Ти взагалі знаєш, яка там генетика й хто може вирости з цієї дитини? Я хочу свою рідну дитину!

Алла плакала. Ми посварились, а я переїхав на деякий час на дачу. З Мариною стосунки теж почали псуватись…А одного вечора вона заявила, що кидає мене. Навіщо їй одружений сорокарічний чоловік. Хіба так, для досвіду. Вона ще молода, хоче подорожувати. Хоче красивого життя, а що можу дати їй я? Ми розбіглись, а Марина звільнилась з роботи.

Я повернувся до дружини. Ми помирились й стали жити далі. А десь через пів року мені прийшло повідомлення з незнайомого номера:

Приходь на наше місце в парку. Мені терміново треба з тобою поговорити. Чекаю на тебе через годину. Марина.

Я був заінтригований… Прийшовши, я не побачив нікого, лише переноску  з дитиною, в якій — пр0щальна записка для мене.

Вадиме, це твій син Максимко. Йому тільки місяць. Якщо не віриш-можеш зробити тест ДНК. Я хочу, що він жив з тобою. Я ще молода, я хочу гарного життя, а не міняти брудні підгузки. Забери його й не шукай мене. Прощавай!

Я був ш0кованuй…Як таке могло статись. Що вона за мати? І чому не сказала мені про вагітність.

Я забрав переноску з дитиною, і пішов додому. В усьому зізнаватись дружині. Я подзвонив у двері. Стояв в коридорі та  не знав як ступити крок. Алла стояла й дивилась на мене величезними очима. Я зібрався та  про все зізнався:

Кохана, пробач мене, благаю. Я тобі зрадив. Моя коханка народила й віддала сина мені. Я розгублений. Я не думав, що так все вийде. Це була просто інтрижка. Що ж мені робити?

Алла стояла та плакала. Потім мовчки взяла дитину і пішла в кімнату. Сказала, щоб я пішов до магазину купити дитяче харчування та підгузники.

Згодом, коли ми вже почали робити документи на всиновлення, Алла сказала, що хлопчик не винен, що у нього такі батьки. І вона зможе замінити йому матір. Ось так ми стали справжньою родиною. Алла чудова матір. Син дуже схожий на мене. А  я дякую Богу за таку дружину, яка знайшла в собі сили та мудрість пережити мою зраду…

КІНЕЦЬ.