Дружина вирішила, що їй тісно, не в квартирі, а в нашому житті. Надя почала викидати речі, потім змінювати звички, а згодом – переписувати саме наше “ми”. Я довго вважав, що це тимчасово, але одного ранку зрозумів: у нас не просто різні вподобання – у нас несумісні уявлення про все.

Я ніколи не думав, що найбільше мене зачепить не образа, а тиша. Холодна, рівна тиша в домі, де колись пахло пиріжками з яблуками і сміялися діти.

Коли ми одружилися, я думав, що маю в Надії союзницю. Вона вміла розсмішити мене навіть тоді, коли я зривався вночі через роботу. Ми обоє вчителі, заробляли не багато, але вистачало.

Я приносив додому книжки, старі платівки, листівки від учнів. Вона спершу сміялася з мого “складського хобі”, але потім і сама підсіла – в нас була ціла стіна з дрібницями: грамота з педради, дитячий малюнок, зламаний дзвіночок із класу, де вона працювала. Наш дім був живий, теплий. Як старе фото – не ідеальне, але справжнє.

Все змінилось раптово. Начитавшись модних психологів, Надя одного вечора видала:

– Ми захаращили квартиру.

Це нас пригнічує. Треба мінімалізм.

– Мінімалізм? – я здивовано глянув.

– А отой вишитий рушник бабусі? Він теж тебе пригнічує?

– Петре, давай без іронії. Це речі. Вони нас тримають у минулому.

Я тоді не став сперечатись. Але рушник заховав у шухляду.

Далі було гірше. Вона пройшлась по всьому: стелажі порожніли, фоторамки зникали, мій улюблений програвач опинився в комірчині. Її аргумент був один:

– Це мотлох. Ми живемо спогадами, а не зараз.

Я намагався зрозуміти. Справді. Але одного дня я зайшов до кімнати і побачив, як вона ріже старі листівки – ті, що я колись їй дарував. Деякі були з нашого медового місяця. Замість пояснень – знизування плечима.

– Що? Вони ж нікому не потрібні. І дати не пам’ятаю, і що ти там писав – теж.

– Але ж ти зберігала їх…

– Колись.

Я пішов на балкон, гримнувши дверима. Мені захотілось кричати. Але я просто сидів серед квіткових горщиків, які дивом ще не потрапили під її “очищення”, і мовчав.

Вранці вона принесла мені чай.

– Петре, не треба ображатись. Це всього лиш речі.

Я подивився на неї і вперше відчув, що ми з нею по різні боки чогось великого. Як ніби вона вже там, на березі, а я ще пливу в човні і не знаю – до неї чи геть від неї.

Місяць я намагався пристосуватись. Але коли вона запропонувала зробити “кастинг” на потрібність книжок – я здався.

– Ти ж їх не читаєш, – сказала вона, показуючи на мій том Шевченка.

– А ти свої парфуми використовуєш щодня?

– Це інше.

– Чим? Вони пахнуть, а книжки говорять.

Того вечора я не вечеряв. Просто ліг спати.

А зранку виявив, що моя коробка з листами зникла. Вона не винесла її на смітник – вона розірвала їх. Все. До останнього.

Я нічого не сказав. Зібрався. Пішов на роботу. Вчити дітей, як важливо зберігати історію.

Мовчки.

Того ж тижня я переїхав. Зняв невелику кімнатку на околиці. Надія навіть не спитала – чому. Вона сказала лише:

– Може, тобі справді треба простір для своїх речей.

– Мені треба простір для себе. А не тільки для речей.

Там, у тій кімнаті, я вперше зрозумів, як сильно я змінився. Я був людиною, яка берегла. Я не міг жити в стерильному. Я любив плями на скатертині, запах книжкового пилу, записи на полях. Я любив життя з відбитками.

Ми не розлучились офіційно. Але з того часу Надія мені не дзвонила.

Минуло пів року. Я жив, збирав нові речі, розкладав старі фотографії в рамки. Коли я одного разу зустрів її в центрі міста – вона йшла з новим чоловіком. Тримала його під руку. Її очі блищали.

Я не підійшов. Просто постояв осторонь. І не відчув болю. Лише якесь тихе визнання – ми стали надто різні.

Того ж вечора я зварив собі борщ. У старій, оббитій каструлі, яку врятував із нашої квартири. І подумав: іноді порятунок – це не втеча від минулого. Це дбайливе його збереження.

Бо що, якщо ми насправді не речами захаращуємо життя, а байдужістю?

А тепер скажіть мені, читачі: чи справді речі не мають значення? Чи це ми просто боїмося тримати в руках те, що може боліти?

Джерело