Як же прикро мені було чути від коханої Олесі жорстку відмову посмажити мені картоплю. Смажену картоплю з дитинства люблю. Мама мені її смажила: різала половинками, кожен шматочок поступово приготовлений.

Я і дружину з першого дня привчав готувати як слід. А в Олесі то пригорить, то вогка. От і робив я їй зауваження, щоби вчилася якісно готувати таку просту страву.

Намагалася вона чи ні, не знаю. Не бачу нічого складного приготувати смажену картоплю. Покарати її за такий бунт, а ось як це зробити – не знаю.

Поскаржився я Олег, братові дружини. Нормальний чоловік. Його дружина любить, балує, думав, він зрозуміє мене. А Олег мене послав мене десь подалі.

Розповів своїй матері. Вона тільки рукою махнула, мовляв, розбирайтеся самі. А як тут розберешся, якщо неповага та нелюбов така до рідного чоловіка? Не витримав я одного разу і ногою тупнув.

– Я твій чоловік і хочу смаженої картоплі! – ось так і сказав.

– Іди з дороги. Хочеш їсти – сам готуй. І мене нагодуй, я теж втомилася, – з гнівом в очах відповіла дружина. А чого вона злиться? Це я злитися повинен.

– А ось не піду. Продукти є, ніж та сковорідка є, пожежа картоплі! – загримів я. Навіть голос спеціально підвищив, щоб показати, хто у хаті мужик. Чомусь після моїх слів на обличчі Олесі з’явився якийсь зневажливий вираз.

– Картопля? Ти ганчірка, а не чоловік, фу, – сказала дружина, скрививши губи. А ще вона відштовхнула мене від проходу. Та так, що я мало не впав. Жодної поваги.

Спати Олеся лягла окремо. Мені хотілося заплакати від несправедливості. Але ж я мужик, не плачу.

Залишилась у мене одна надія свій шлюб зберегти. Розумію ж я, що сім’ю, в якій дружина чоловікові та картоплі посмажити не може, і сім’єю назвати не можна. І пішов я до тещі своєї Єлизавети Петрівної.

Прийняла мене Єлизавета Петрівна з усмішкою, чаєм напоїла, запропонувала борщу і навіть чогось міцнішого. Ось вона, справжня жінка. Прийшов чоловік у будинок, вона відразу метушиться як належить.

– Просто так, зять, зайшов, чи з якоюсь справою завітав? – поцікавилася теща.

– По справі, Єлизавета Петрівна. Не хоче моя Олесяа мені картоплю смажити! – зітхнувши поскаржився я тещі.

Мені на мить здалося, що Петрівна тихенько засміялася. Але чи мені здалося, чи вона вчасно схаменулась. Розуміє ж, справа неабияка.

Ось нехай вона дасть своїй доньці по перше число! Щоб та зрозуміла, як із мужиком не можна жартувати.

– Прямо ось не смажить? – поспівчувала ця чудова мудра жінка.

– На смажить. Ось Ви, Єлизавета Петрівна, чоловікові своєму Андрію Михайловичу, картоплю смажите? – запитав я.

– Звичайно. Він сходить із льоху принесе пару сіток, начистить, а я смажу. Як же коханому чоловікові не посмажити? – відповіла теща з такою впевненістю, що навіть позаздрив я тестю.

– А Олеся не смажить. Взагалі некерована дружина в мене, – сумно промовив я.

– А я тебе навчу, як їй керувати. Ось прийди сьогодні, принеси картоплю і почисти її. І поріж саме такими часточками, як тобі потрібно. І клич її. Нехай тарілки розставляє. Потім олію на сковорідку налий і засип туди все, що начистив. І нехай смажить, як мила! Тільки ти не забувай помішувати, поки вона смажить. І сіль додай, як тобі треба до смаку, – вчила мене теща. Золота жінка!

– А вона послухає мене? Смажитиме? – уточнив я з недовірою.

– Це точно. Головне зроби, як я говорю. Та й успіх закріпити не забудь, квіточки їй купи, – продовжувала наставляти Єлизавета Петрівна.

І знаєте, мудра вона тітка. Я вчинив, як вона сказала. Подарував дружині квіти, запросив на кухню, а сам начистив картоплі, порізав і кинув на сковорідку.

Поки Олеся смажила картоплю, я помішував її, потім присолив і все. І вийшла у моєї розумниці така ж смажена картопля, як у моєї мами!

Тепер у нашій сімʼї мир та лад. Завдяки тещі коханої. Треба їй теж квіточки купити. Картоплю смажену від дружини я тепер регулярно отримую!

КІНЕЦЬ.