Дружина вирішила провчити чоловіка і залишила його самого з гостями

Іван стояв біля плити, помішуючи борщ, який вперто не хотів пахнути так, як у Світлани. За вікном грюкнули дверцята машини — це означало, що приїхали його гості. Тітка Марина з її вічними порадами і дядько Гена з апетитом ведмедя після зимової сплячки.

Дружина Світлана зникла ще годину тому, залишивши на кухонному столі записку, написану з таким натиском, що кулькова ручка ледь не продірявила папір: «Не можу. Повернуся пізно. Не дзвони.»

Іван зітхнув, зім’яв записку й засунув у кишеню, а потім пішов відчиняти двері родичам.

— Іваночку, рідний! — тітка Марина в шелесткому платті та парфумах, що миттєво заповнили всю прихожу, обійняла його й поцілувала в щоку.

— Ой, а де ж Світланка? Чому не вийшла привітатися?

Її очі нишпорили по коридору, шукаючи жінку. Іван на мить розгубився.

— Світлану терміново викликали на роботу. Завал, проєкт горить, — брехня сама зірвалася з вуст.

Дядько Гена гучно скинув сандалі й повів носом у бік кухні.

— Борщем тягне! А я якраз зголоднів у дорозі. Світлана хоч встигла накрити на стіл?

— Та я сам впорався, — поспішив відповісти Іван, запрошуючи їх на кухню.

— Прошу, сідайте.

За столом запанувала знайома, але особливо гнітюча атмосфера. Тітка Марина, зручно вмостившись, як завжди почала з критики:

— А штори у вас нові, Іваночку? — вона примружилася.

— Колір, звісно… яскравий. Але хіба можна таку мазку тканину вішати на кухні? Це, мабуть, Світлана обирала? Вона ж у вас прихильниця всього нестандартного, — у її голосі з’явилися нотки поблажливого співчуття.

— Це я сам вибирав, — пробурмотів Іван, розливаючи борщ по тарілках.

Рука здригнулася, і крапля впала на скатертину.

— Обережніше! — вигукнула тітка Марина. — Скатертина ж світла! Світлані ж потім відпирати. Хоча… — вона багатозначно замовкла, — може, їй не вперше?

Дядько Гена, який з апетитом наминав борщ із хлібом і салом, нарешті підняв голову…

— А де, до речі, Світлана? Довго їй ще на тій роботі сидіти? Чи вона знову на якихось своїх курсах підвищення чого-небудь, чи, може, до подружок втекла? — дядько Гена гучно чмокнув губами. — Борщ нічого так, Іване, тільки лаврушки малувато і сметанки б жирнішої.

Іван відчув, як у ньому наростає роздратування.

— Сметана в холодильнику. Самі візьмете, дядьку Гено? Світлану викликали на роботу, я ж казав, — він намагався тримати рівний тон.

— Робота, робота… — зітхнула тітка Марина, відсуваючи тарілку. — А де ж вона, господиня, коли в домі гості? Непорядок, Іваночку. Ти б їй пояснив. Чоловік у домі — голова! Ми ж до тебе приїхали, до рідної людини, а почуваємося… наче непрохані.

Жінка обвела кухню оцінюючим поглядом і, підвівшись, підійшла до підвіконня.

— І пил… Світлана раніше ніби була охайніша…

— Вона дуже зайнята, — прошипів Іван, збираючи тарілки зі столу.

Роль господаря, кухаря і щита від їхніх шпильок ставала нестерпною. Вечір тягнувся довго. Іван метався між кухнею і вітальнею: підливав чай, підкладав печиво, відповідав на нескінченні питання про здоров’я далеких родичів, ціни на ремонт і поради щодо городу, якими тітка Марина щедро сипала, мов насіння.

Ім’я Світлани лунало майже в кожному другому реченні — як приклад того, як не треба: то штори не ті, то ремонт не такий, то кар’єра замість сім’ї…

— А пам’ятаєш, Іване, твоя мама, царство їй небесне, — промовила тітка Марина, попиваючи третю чашку чаю, — вона б ніколи не залишила тебе самого з гостями! День і ніч готувала б, турбувалася… Ото була господиня, так господиня…

— Мама була чудовою, — тихо погодився Іван, відчуваючи, як стискається серце.

Він подивився на рідні обличчя — ситі, задоволені, впевнені у своїй правоті — і раптом відчув всю глибину своєї самотності.

Він був тут сам. Абсолютно сам. Світлана не могла терпіти їх, а вони… здається, навіть по-справжньому не помітили її відсутності. Її зараз не було поруч, але вона все одно залишалась мішенню для їхніх невисловлених дорікань.

— Вона що, й зовсім ночувати сьогодні не збирається вдома? — поцікавилася тітка Марина. — Ти впевнений, що твоя дружина на роботі?

— Впевнений, — сухо кинув Іван, якому ці слова зовсім не сподобалися.

Коли гості нарешті зібралися йти, тітка Марина ще раз оглянула передпокій оцінюючим поглядом.

— Передавай Світлані привіт, — мовила вона, накидаючи шубку. — Скажи, що ми заходили. Шкода, що не застали її. Може, наступного разу пощастить?

У її голосі звучала ледь прихована посмішка.

— Обов’язково передам, — монотонно відповів Іван, відкриваючи двері.

— Дякую за пригощання, синочку! — гучно крикнув дядько Гена, ступаючи на сходовий майданчик.

— Борщ — вогонь! Хоч і без лаврушки! Передавай Світланці, хай рецепт у тебе випитає!

Його сміх розкотився тихою вулицею. Двері зачинилися, а за ними долинув гул двигуна.

Іван сперся спиною до холодного дерев’яного полотна дверей і заплющив очі. Йому стало ніяково. Він почувався втомлено. У цю мить він, як ніколи раніше, зрозумів свою дружину. Голова гуділа від гостей, ноги ломило.

Тиша, що нарешті обвалилася на дім після кількох годин нав’язливого фону — голосів, чмокання, дзенькоту посуду — була майже оглушливою. Він повільно пройшов на кухню. Картина була гнітючою: брудний посуд громоздився у мийці, а крихти та плями від борщу прикрашали скатертину.

Іван глянув на цей безлад, але бачив не його — перед очима стояло обличчя тітки Марини з її натяками й постійними докорами на адресу Світлани. Він бачив самовдоволене обличчя дядька Гени, який поглинав їжу й підтримував атмосферу байдужістю та безглуздими запитаннями.

Відчуття втоми змінилося на холодну, чітку ясність. Він більше не відчував провини перед родичами — тільки гіркоту й образу. У цю мить Іван зрозумів не тільки Світлану — він зрозумів себе.

Він більше не хоче цього. Рішення визріло миттєво. Більше — ніколи. Ні тітка Марина, ні дядько Гена не переступлять поріг цього дому. Не побачать нових штор, не оцінять скатертину, не скуштують ані ложки його борщу. Вони не варті ні його гостинності, ні його зусиль задля миру.

Іван зітхнув — і вперше за весь вечір це зітхання було не важким, а… полегшеним.

Він повернувся до мийки з брудним посудом. Попереду — прибирання і, можливо, непроста розмова зі Світланою.

Дружина повернулася додому лише о другій ночі. Настрій у неї був добрий. Окинувши поглядом квартиру і помітивши втомлене обличчя чоловіка, вона всміхнулася.

— Нічого не кажи, я сам! — замахав руками Іван. — Більше жодних гостей, якщо ти проти. Я раніше не помічав, які ж, виявляється, неприємні тітка Марина й дядько Гена. Просто, що не слово — то критика…

Світлана задоволено всміхнулася про себе, зрозумівши, що її експеримент недаремний.

Джерело