– Денисе, ти брав шоколадний рулет?

– Ніка вже пів години досліджувала кухню й ніяк не могла знайти рулет, який купила вчора ввечері.

– Ні, ти ж казала, що взяла його, щоб пригостити дівчат на роботі. Я тому й не чіпав, – відзвітував чоловік, визираючи з ванної кімнати.

– От саме, хотіла взяти на роботу, але сьогодні зранку забула вдома, а зараз його ніде немає.

Дівчина розгублено дивилася на відкриту кухонну шафку.

– Може, ти його все ж забрала? – засумнівався чоловік, теж зазираючи в шафку.

– Я ще при здоровому глузді й точно пам’ятаю, що, виходячи з дому, залишила його на столі. А зараз його немає…

Подружжя подивилося на обідній стіл. Він був абсолютно порожнім.

– Все ясно! Нас обікрали, – усміхнувся Денис, дивлячись на дружину.

– Терміново викликати поліцію, збирати понятих, складати повний список зниклих речей!

– Жарти в тебе! – пробурчала Ніка й легенько штурхнула чоловіка в плече. Річ у тому, що вона якраз працювала в поліції.

– Я вже все перевірила, більше нічого не зникло.

– Я знаю! – вигукнув Денис, і в його очах заграли лукаві вогники. – До нас залітав Карлсон, що живе на даху!

Ніка усміхнулася.

– Тоді я не там шукала. Треба перерахувати печиво в шафці й банки з варенням!

Подружжя ще трохи посміялося та й забуло про загадкове зникнення рулету.

– Денисе, годі вже нахабніти, я цю піну для ванни брала для себе, а ти її як воду використовуєш! – обурилася якось увечері Ніка. – Та й взагалі, у неї ж жіночий аромат, якщо тобі потрібна піна, скажи, я куплю тобі окремий флакон.

– Та я твою піну зроду не чіпав. І взагалі, я найчастіше приймаю душ, навіщо мені твоя піна? – відказав чоловік.

– А куди ж вона зникає? – розгубилася дівчина. – Раніше мені цього флакона вистачало на кілька місяців, а тепер і на місяць не вистачає, при тому, що ванну з піною я приймала від сили разів п’ять.

– Це домовик! – заявив чоловік, обіймаючи дружину.

– Денисе, це не смішно! – розсердилася Ніка. – Між іншим, після того випадку з рулетом я почала й інші дивні речі помічати. Я залишаю келихи в кухонній шафці в певному порядку, а коли повертаюся додому – вони стоять інакше. А ще продукти, ніби, почали швидше закінчуватися.

– Я ж кажу, домовик бешкетує, – вже не так упевнено заявив Денис. Він знав, що його дружина не з тих, хто панікує через дрібниці.

– А ще, я цілий тиждень не могла знайти свій шифоновий шарфик і золоті сережки з діамантами, які ти мені на річницю весілля подарував. Я щодня заглядала у шкатулку – їх не було, а вчора ввечері відкрила – і вони на місці! Як ти це поясниш?

– А шарфик теж знайшла? – поцікавився вже зовсім розгублений Денис.

– Уяви собі! Тільки лежав він не там, де зазвичай, а висів у передпокої на вішалці! – урочисто оголосила Ніка.

– Я навіть не знаю, що сказати. Якось це зовсім не схоже на витівки злодіїв, – похитав головою чоловік.

– От і я про те ж! – переможно вигукнула Ніка.

– Дениску, ходімо сьогодні в кіно, – Ніка притиснула телефон плечем до вуха, паралельно шукаючи ключі від під’їзду та квартири у своїй сумочці.

– Ого, тебе з роботи раніше відпустили? – зрадів чоловік.

– Так, уявляєш, начальник розчулився. Дозволив піти раніше в пам’ять про святкову переробку.

– Так, все, вирішено. Я зараз збираюся й лечу додому. Ти поки що чайник постав на плиту, – видавши цінні вказівки, чоловік відключився.

– Ось вони! – радісно вигукнула дівчина, витягнувши нарешті зі своєї сумки зв’язку ключів.

Ніка поспіхом підіймалася сходами. В голові вона прокручувала список справ, які потрібно встигнути зробити до приходу чоловіка.

Відчинивши двері, Ніка застигла. Було очевидно, що у квартирі хтось є. Але хто? Чоловік ще на роботі. Вона тільки-но з ним розмовляла, а більше нікому…

«Невже злодії?» – майнула в голові тривожна думка.

Вона уважно оглянула замок. Його не зламували.

«Дивно, у злодія є наші ключі? Адже я точно пам’ятаю, що зачиняла двері».

Ніка озирнулася навколо. Квартира була в повному порядку, слідів пограбування не було.

У ванній шуміла вода, і на всю квартиру пахло піною — тією самою, яка останні кілька місяців зникала з неймовірною швидкістю. На кухні працював телевізор і чулося брязкання посуду. Було очевидно, що непроханий гість знаходиться саме там.

Стараючись рухатися якомога тихіше, Ніка зняла туфлі й попрямувала до кухні. Вона обережно виглянула з-за рогу і застигла…

Олена Федорівна, мама Дениса й за сумісництвом свекруха Ніки, наче нічого не сталося, заварювала собі чай. На столі стояла вазочка з печивом і тарілочка з бутербродами. Вона зосереджено слухала телевізор і тому не почула появи господині за своєю спиною.

– Добрий вечір, Олено Федорівно, – гримнула Ніка, вже без страху заходячи на кухню.

Літня жінка з переляку зойкнула й присіла, зачепивши ліктем тарілочку з бутербродами. Побачивши на порозі кухні невістку, вона зітхнула й випросталася.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхала? У мене ж серце ледь не зупинилося! – обурено замахала руками вона.

– То ви б менше по чужих кухнях шастали, дивись – і серце здоровішим було б, – повчальним тоном відказала Ніка. – Ковбаску не занадто товсто нарізали? – усміхнулася вона, поглянувши на «скромний» бутерброд.

– До речі, а що ви тут робите? – схаменулася Ніка й уже без тіні усмішки втупилася у свекруху.

– Та це… – непрохана гостя заметушилася очима.

– Зрозуміло, вирішили прийняти ванну і підкріпитися, – відповіла за неї Ніка.

– Ти як була хамкою, так і залишилася. От казала ж Денисові, не треба одружуватися з дівчиною, яка працює в поліції. Вони всі цинічні й поваги до старших у них ні на краплю! – процідила свекруха, приходячи до тями.

– Ви від теми не відхиляйтеся! А то я зараз свої професійні навички на вас застосовувати почну, – не залишилася в боргу Ніка.

– Ти не кричати маєш, а дякувати мені! – ошелешила свекруха невістку. – Я вас, можна сказати, від пограбування врятувала!

– Це як? Прийшли й самі з’їли все найсмачніше, щоб злодіям нічого не дісталося? – з усмішкою поцікавилася Ніка.

– Тобі б тільки язвити! А в мене сьогодні, між іншим, було якесь нехороше передчуття. Йшла я повз ваш будинок і вирішила зайти. Підходжу, значить, до дверей, смикаю за ручку – а вона відчинена… – свекруха дивилася на невістку так, наче застукала її за крадіжкою цукерок із вазочки.

– Я точно пам’ятаю, що зачиняла двері на замок, – Ніка не вірила своїм вухам. Тепер їй було не до жартів.

– Ну, вигадувати я не стану! Ти кажи, але не заговорюйся. Як би інакше я у вашу квартиру потрапила? – насідала свекруха. – У мене ж ключів немає. Тому я й не змогла зачинити квартиру, ось і вирішила посидіти, вас почекати. А щоб не нудьгувати – от, чаєчок заварила та ванну, між іншим напустила.

«Невже я справді закрутилася й не зачинила замок?» – стривожилася дівчина.

– Олено Федорівно, пробачте, не знаю, що на мене найшло. Власне, мені й печиво з бутербродами не шкода, і води з піною теж…

Свекруха говорила так переконливо, що Ніка засумнівалася у власній пам’яті.

«А з якого дива їй ходити повз наш будинок? Та й піна вже давно почала зникати разом з іншими речами…» Пам’ять слухняно нагадала їй і про зниклий шоколадний рулет, і про сережки з шарфиком.

Щось тут було не чисто, щось свекруха не договорювала. Але що саме?

– Нііікааа!

Почула дівчина голос чоловіка. Вона здригнулася й повернула голову. Вони поверталися з кінотеатру. Надворі вже було темно.

– Ти що весь вечір сама не своя? Я тебе вже разів п’ять запитав, як тобі кіно? – Денис здивовано дивився на дружину.

– А, кіно? Добре, сподобалося, – намагаючись здаватися безтурботною, відповіла дівчина.

– Так, викладай, що сталося? – не витримав Денис.

– З чого ти взяв? Все добре, – спробувала ухилитися вона від відповіді.

– Та я ж бачу, що ти, як у воду опущена, весь вечір ходиш.

– Скажи, я сьогодні вхідні двері замика́ла на ключ чи ні? – Ніка пильно подивилася на чоловіка.

Той на секунду замислився.

– Ну так! Пам’ятаєш, ти ще попросила потримати твою сумку, а потім довго копирсалася, кладучи ключ у кишеньку під замочок.

– Точно! – Ніка ляснула себе по лобі. – Вона мене обманула, двері були зачинені! Тоді як же вона потрапила всередину?

Денис дивився на дружину, нічого не розуміючи.

– Нік, ти як себе почуваєш? Давай я викличу таксі, а вдома зроблю тобі гарячу ванну з твоєю улюбленою піною, і ти гарненько відпочинеш…

– Ха-ха-ха. Ти що, подумав, що я збожеволіла?

Дружина розповіла чоловікові, як сьогодні вдень застала свекруху на їхній кухні.

– Розумієш, у ванній набиралася вода, і пахло моєю піною. От тільки не можу зрозуміти, як вона потрапила у квартиру, якщо я справді зачинила двері? – вона пильно подивилася на чоловіка.

– Ах ти ж, чорт! – вилаявся чоловік і ляснув себе долонею по лобі. – Це ж я мамі ключі дав!

– Навіщо? – Ніка здивовано подивилася на чоловіка.

– Ми з тобою пів року тому у відпустку літали. Ось я й дав мамі ключі від нашої квартири, щоб вона за нею наглядала, – пояснив Денис.

– А чому ти їх не забрав?

– Як це не забрав? Просив же її повернути ключі, але вона, мабуть, забула, – знизав він плечима.

– Ага, або навмисне не принесла, щоб час від часу заходити в гості та брати без дозволу чужі речі, – Ніка насупила брови.

– Все, не бери в голову, завтра я сам до неї заїду і заберу їх, – махнув рукою Денис.

– Не треба, – вигукнула Ніка. – Залиш, я хочу її трохи розіграти!

У Ніки в голові вже визрівав хитрий план. Після такого свекруха точно забуде, як ходити в чужу квартиру без дозволу.

Наступного вечора Ніка розставила по квартирі камери й вивела зображення на свій телефон. Тепер навіть сидячи на роботі, вона могла стежити за тим, що відбувається у її домі.

От тільки на роботу наступного дня вона не пішла – засіла у сусідки Лени, яку швидко ввела в курс справи.

– Ти впевнена, що хочеш так жорстко її провчити? – засумнівалася подруга.

– Нічого-нічого. Я хлопців попередила, щоб вони акуратно працювали, – пробурчала Ніка. – Зате вона на все життя запам’ятає, що не варто ходити в гості, коли господарів немає вдома.

Лена несхвально похитала головою.

– А я й мамі, і свекрусі сама сказала, що вони можуть поводитися в мене, як удома. Я ж, приходячи до мами, не питаю дозволу випити чаю чи кави. Чому вона має питати мене?

– Так і я не ховаю смаколики й не забороняю чай пити, але ходити в гості, коли мене немає, – це зовсім інше!

Ніка стояла на своєму.

Олена Федорівна не забарилася. Бувши абсолютно впевненою, що їй вдалося обвести наївну невістку навколо пальця, вона ближче до полудня з’явилася у квартирі.

Відчинивши двері своїм ключем, вона прямим наведенням пройшла у ванну й пустила воду.

– Ага, моя піна, значить, так сподобалася. А свою купити – не доля? – бурчала Ніка, спостерігаючи за родичкою.

– Ой, дивись, вона ковбаску з холодильника дістала, – здивувалася Лена, не відриваючи очей від екрана.

Олена Федорівна, не підозрюючи, що за нею спостерігають, так само впевнено попрямувала в спальню.

– А ось і мій браслетик знайшовся. А я ж усю квартиру перевернула, цілий тиждень його шукала! – радісно вигукнула Ніка. – Ти тільки глянь, тепер вона вирішила прихопити ще й мою брошку, – прокоментувала вона, дивлячись на екран.

– Колю, пора! – скомандувала Ніка, набравши чийсь номер. – Пам’ятайте, це все не по-справжньому, сильно там не розносіть, а то самі потім прибирати будете, – кинула вона в слухавку й знову перемкнулася на зображення з камер.

Олена Федорівна почувалася чудово у квартирі сина й невістки. На момент, коли до квартири увірвалися троє кремезних чоловіків у повній екіпіровці та зі зброєю напереваги, вона якраз наливала собі чай.

Побачивши весь цей маскарад у масках, вона з переляку осіла на підлогу.

– На пульт охорони надійшов сигнал! – заявив старший.

– Який пульт? Яка охорона?! – верещала ошелешена свекруха.

– Ви зламали чужу квартиру. Вам доведеться проїхати з нами для з’ясування обставин і встановлення вашої особи, – заявив командир.

– Нікуди я не поїду! Це квартира мого сина. Він сам мені ключі дав, ось, дивіться! – з цими словами жінка тремтячими руками витягла зв’язку ключів зі своєї сумочки.

– Отже, все-таки є у вас ключі! – урочисто заявила Ніка, заходячи до квартири.

– Це ти!? Це все ти влаштувала?! – свекруха почервоніла від досади й люті.

– Я лише хотіла впіймати злодюжку, яка тягне з нашої шафи солодощі та мої прикраси. Хто ж знав, що це ви?

– Я не злодюжка! – підтиснувши губи, заявила свекруха.

– Чудово. Тоді віддайте ключики, а заодно й браслетик.

– Та потрібен мені твій браслет? Я б його кілька днів поносила і повернула на місце, – пробурчала Олена Федорівна, риючись у сумочці й витягуючи прикрасу.

– Дякую, хлопці, виручили! Побачимося на роботі, – кинула Ніка хлопцям, які так налякали непрохану гостю.

– Дзвоніть, якщо треба буде, Вероніко Миколаївно, – відгукнувся командир Микола, виходячи з квартири.

– Я завжди знала, що ти груба, невихована хамка, – огризнулася свекруха.

– Дивлюся, ви у нас ввічлива й вихована. Просто зразок для наслідування! – не залишилася в боргу Ніка.

– Ключики мені, між іншим, Дениско сам дав. От все синові розповім, як ти мене до інфаркту довести хотіла!

– Дивіться, Олено Федорівно, ми з Денисом поставили у квартирі сигналізацію, тому якщо наступного разу вам захочеться чаю попити та у ванні поніжитися – робіть це у себе вдома. Гаразд?

Свекруха потупила погляд і кивнула. За п’ять хвилин вона відступила.

– Синочку, ти знаєш, що твоя дружина витворила?! – істерично заволала матуся в телефонну слухавку, ледве вийшла від невістки.

– А що такого вона зробила? – не зрозумів Денис.

– Дениску, твоя дружина хотіла мене звести зі світу! Я, між іншим, зараз у лікарню їду! У мене ж серце від таких жартів ледь не зупинилося…

– Мам, ну, судячи з твого бадьорого голосу, з тобою все гаразд. А от брехати – негарно! – повчальним тоном заявив чоловік.

– Ага, тобто мати, виходить, бреше, а твоя жінка – молодець?! Синочку, може, у тебе є запасна мати?!

Олена Федорівна чекала від сина зовсім іншої реакції. Вона була впевнена, що він негайно примчить додому й «наведе порядок» із Нікою. Але вийшло інакше – він ще й докоряв їй.

– Все, тепер мама місяць-півтора точно дзвонити не буде, – усміхнувся Денис, повернувшись увечері додому.

– Нічого страшного. Може, хоч головою почне думати й зрозуміє, що вчинила неправильно, – пробурчала Ніка.

Олена Федорівна й справді довго не турбувала сина й невістку. Про таємні візити до їхньої квартири вона й думати забула.

КІНЕЦЬ.