Ми з Мариною вже одинадцять років у шлюбі. Виховуємо доньку, яка недавно закінчила четвертий клас. Скоро у нас поповнення в сім’ї. Дружина вдруге вагітна, чекаємо хлопчика.

Мешкаємо в троє однокімнатній квартирі. Коли дружина дізналась, що стане матір’ю вдруге, то дуже зраділа. Але потім гормональний фон вніс свої корективи й тепер майже щодня плаче. Намагаюсь її заспокоїти, втішити, у її положення нервуватись не бажано. Але нічого не допомагає. Кохана дуже ображається на власних батьків.

Марина зараз декретній відпустці, а я працюю за двох. Та поки що, переїхати до більшої квартири ми змоги не маємо. А тут, нам втрьох вже тісно. Думки про те, що буде, коли в оселі з’явиться четвертий мешканець, доводять дружину до відчаю.

Їй образливо, що рідні батьки мешкають двоє у великій трикімнатній квартирі, а ми змушені тіснитись тут. Крім того, у тестя з тещею ще є дача з власним подвір’ям та земельною ділянкою.

Марина не раз просила їх подумати про переїзд та поступитись своєю просторою квартирою. Вона ж їх єдина донька. Казала, що мешкаючи в дачному будиночку, зможуть якесь господарство тримати. Все буде своє: овочі, фрукти, яйця та молоко. Батько зможе поставити пасіки й займатись будівництвом. Там така красива природа і річка поряд.

Та батьки знаходять аргументи, щоб відмовитись від такої ідеї. Вони скаржаться, що там туалет надворі, газ і вода не підведені. Я пообіцяв, що візьму це на себе: обладнаю туалет в хаті й підведу воду до будинку. А ще облаштую піч і дрова заготовлю. Навіть газ не потрібен: тепло та економно. Та вони навідріз відмовляються.

Мої батьки нічим не краще. Свою квартиру віддали молодшому братові з дружиною. А самі переїхали в село. Я ж, як старший, повинен про все подбати сам. Таке враження, що вони люблять лише одного сина, а до мене їм байдуже.

З одного боку я розумію, що батьки Марини нам нічого не винні. Але, як погляну, що моїм друзям багато в чому допомогли їх батьки, й досі продовжують підтримувати, то охоплює почуття несправедливості. Нам ніхто допомагати не збирається. Тому розраховувати доводиться лише на себе.

КІНЕЦЬ.