— Григорію Івановичу, а чому Микола ні з ким не розмовляє і завжди один? — спитав Андрій.

— Хіба ти не знаєш його історію? – здивувався Григорій.

– Ні, – відповів Андрій. — Адже я у вас у цеху нещодавно.

— Це дуже сумна історія, — сказав Григорій. – Важка.

— А ви розповісте мені її?

— Розповім, звісно. Тому що її повинен знати кожен чоловік, перш ніж він надумає одружитися. Сподіваюся, ти ще не одружений?

— Ні, Григорію Івановичу. Що ви. Адже мені тільки дев’ятнадцять нещодавно виповнилося. І я всього лише учень токаря. Кому я потрібний такий?

— І не одружуйся, поки не дізнаєшся історію Миколи. Але і дізнавшись її, не поспішай. Сто разів подумай, перш ніж зважишся на цей крок.

— Я подумаю, — щиро пообіцяв Андрій.

— Відразу попереджаю, — суворо сказав Григорій, — історія для людей із міцними нервами.

– Я розумію.

— Треба мати багато душевних сил, щоб потім не розчаруватись у людях, у житті. А особливо, Андрійку, у жінках.

– У жінках?

— У них, Андрійку. У них! Тому що історія ця про безмежну жіночу підступність.

— Безмежну, — тихо, задумливо повторив Андрій.

— Чи знайдеш ти в собі сили, не впасти духом, дізнавшись про цю історію?

– Я постараюся. Тільки розповідайте скоріше, Григорію Івановичу. Ну, сил більше немає терпіти, так хочеться дізнатися історію Миколи.

Григорій Іванович, найстарший токар цеху та наставник Андрія, хитро подивився на учня свого і замислився, згадуючи минуле.

У свої тридцять дев’ять років Григорій Іванович багато чого побачив у житті. Був двічі одружений, платив аліменти трьом жінкам та змінив уже чимало заводів. Але дев’ять років тому відчув, що скакати по життю колишнім ритмом уже не може, оскільки сили не ті. І вирішив розсудитись.

Григорій Іванович вибрав собі черговий завод ближче до будинку та влаштувався туди. І ось уже майже дев’ять років він працює на цьому заводі в інструментальному цеху.

— Коли я познайомився з Миколою? — задумливо промовив Григорій Іванович, починаючи свою розповідь. – П’ять? Ні! Шість років тому. Саме тоді він і прийшов до нас у цех. Шліфувальником! І одразу всім сподобався.

– Сподобався? – здивувався Андрій. – Чим це?

– Веселий. Товариський. Життєрадісний. Доброзичливий. З будь-ким легко знаходив спільну мову. Чи то простий робітник, чи навіть директор.

– Микола – життєрадісний? — недовірливо перепитав Андрій. — Спільну мову з кожним знаходив?

— Це він зараз такий, — відповів Григорій. – Бо життя по ньому катком проїхало. А раніше, донедавна, зовсім іншим був. Душа будь-якої компанії. Анекдот новий розповісти, колектив підтримати у день зарплати це завжди будь ласка. І не тисне. Якщо грошей по дрібниці треба позичити до зарплати — теж до нього.

Нікому ніколи не відмовляв. А майстер який! Ну що ти! Таких, як він, шліфувальників у нашому місті разів два і влаштувався. Тож і зарплата у нього висока. А розумний, який був!

– Розумний? А чого в ньому такого розумного було?

— А в нього все було розумно. І у роботі, і в житті. А надто розумно, як він грошима своїми заробленими розпоряджався. У цьому сенсі він для всіх нас майже 6 років прикладом був. Незважаючи на те, що молодий.

– Молодий? Йому років сорок не менше.

— Скажеш також, сорок. Він на п’ять років молодший за мене.

— Як це?

– А ось так. Нещодавня подія, про яку я розповідаю, так на нього подіяла, що він ось тепер так виглядає.

— А в чому він для вас прикладом був протягом шести років?

— Насамперед, звісно, ​​своїм сильним характером.

– Характером?

– Ага. Не було в ньому цієї, властивої багатьом з нас, слабкості душевної.

– Слабкості?

– Ага. Яку має більшість одружених, а особливо ті, у кого ще й діти є.

— Не зрозумію, Григорію Івановичу, про що це ви?

— Я про жалість до дружин своїх та дітей. Ось про що. Адже саме через неї, через цей жаль, і трапляються всі наші чоловічі нещастя, Андрійку. Коли починаєш шкодувати свою дружину чи дітей своїх більше, ніж себе, тоді й приходить до тебе біда. Розумієш?

— Розумію.

— Микола, коли прийшов до нас, уже три роки, як одружений. І синові – два роки. Але незважаючи на це, Микола залишався вірним своїм життєвим принципам. Ні одруження, ні народження сина не змогли розжалити його. Це справжній чоловік. Не те, що всі ми.

– А що ви всі? — спитав Андрій.

— Жалісливі занадто. Тому і віддавали, і віддаємо своїм дружинам майже всю зарплатню. Залишаємо собі, якнайбільше, чверть. Та й то… Тільки найвідчайдушніші і наважуються залишати собі так багато. Ось і виходить, що тільки розлучений чоловік, на зразок мене, і може виживати.

— А Микола, що? — злякано спитав Андрій. — Скільки він віддавав дружині?

– Скільки? — посміхнувшись, відповів Григорій. — А ось як думаєш?

– Не знаю, – розгублено промовив Андрій, – невже половину?

— Половину, кажеш, — задумливо промовив Григорій. — Та ні, брате. Не половину. Я ж кажу, ні краплі жалю та співчуття.

— Скільки?

– Чверть! — гордо відповів Григорій. — І чим виправдовувався! Казав, що це саме стільки, скільки вона отримувала б від нього, якби вони були в розлученні. І майже шість років протримався таким чином.

— А на що вони жили? Та ще й з дитиною!

— А на її зарплату здебільшого й жили. Адже вона не знала, скільки він насправді заробляє.

– І їм вистачало.

– Ні звичайно. Але його це абсолютно не хвилювало. І своїм життєвим принципам Микола залишався вірним. Розумієш тепер, якого розуму, якого характеру людина була?

– Чому була? Адже він і зараз є?

— Зараз, — гидливо промовив Григорій. — Нині він уже не той. Жалюгідна тінь того Миколи, якого ми всі знали, ким пишалися, з кого приклад брали. Жалюгідна подоба. Тьху, очі б не дивилися. Навіть розповідати далі не хочу.

— Ну, розкажіть, Григорію Івановичу. Адже я працювати спокійно не зможу, поки не дізнаюся, чим усе закінчилося. І як так вийшло, що Микола став жалюгідною тінню самого себе?

Григорій глянув на годинник. До кінця робочого дня було ще п’ятнадцять хвилин, і він продовжив.

— Гроші свої, які залишав собі, а це рівно 75%, Микола на картці зберігав.

– Це правильно, – сказав Андрій. — На картці краще. Аби дружина не знайшла.

– Ось! І Микола так міркував. І за багато років у нього накопичилася на цій картці велика сума. Майже півтора мільйнои.

– Квартиру купити можна.

— Він і так хотів зробити. Але спочатку думав розлучитися.

– Розумно.

– Не вийшло.

– А що завадило?

— Підступність жіноча, ось що завадило. Чесна жінка, якщо знайде картку чоловіка, яку він випадково випустить, йдучи на роботу, як вчинить?

— Як зробить чесна жінка? — перелякано перепитав Андрій.

— Одразу повідомить про це чоловіка, ось як! — впевнено відповів Григорій Іванович.

– А його дружина?

— А його дружина два місяці тому взяла та одразу все витратила.

– Як витратила? Півтора мільйони? Та це примудритися треба! І невже вона знала пароль?

— У тому й річ, що знала. Микола при ній одного разу гроші з картки знімав, ось вона й піддивилася. І запам’ятала. Минуло стільки часу, а вона пам’ятає… І треба ж — знадобилося.

— Ось це пам’ять! – захоплено промовив Андрій. — А на що вона гроші витратила?

— Та в тому й річ, що на дурницю всяку, — відповів Григорій. – По-перше, заплатила за квартиру. У них за кілька місяців квартплату було не сплачено. Потім вона повернула борги батькам та знайомим, у яких постійно позичала. На життя бракувало. Автомобіль собі купила.

– Автомобіль?!

– Автомобіль, автомобіль, Андрійку.

— Для чого він їй?

— Як з’ясувалося, вона про власний автомобіль змалку мріяла.

— Ну, скажімо, — Андрій схвильовано сприйняв цю інформацію. — А в неї що, водійські права були?

— Виявляється, були.

— Безсовісна, — обурювався Андрій. — Це ж треба. Ось звідки в людях стільки зухвальства? Не розумію.

— Не в людях, Андрюша. У жінок!

— Тим більше не розумію.

— А по-третє, вона купила і собі, і синові новий одяг. Ноутбук купила собі для роботи. Синові купила планшет, все необхідне для школи наступного навчального року та річний абонемент до школи малювання. Бо син дуже любить малювати. А також меблі нові в квартиру купила. Пральну машину, холодильник і телевізор.

– Телевізор? – здивувався Андрій. – У них що, телевізора не було?

— І телевізора не було, і пральної машини не було. Холодильник був, але один.

— А навіщо їй другий холодильник?

— А той холодильник Микола вважав за свій і закривав його на замок.

– На який замок? – не зрозумів Андрій.

— На звичайний амбарний висячий замок. Ну, щоб поки його немає, хтось із близьких, дружина чи дитина, не залізли в нього і не з’їли його сир чи шинку.

– Суворо!

— Я ж говорю, — захоплено промовив Григорій Іванович. – Ні краплі жалю. Кремінь, а не людина була.

— Як це вона встигла все так швидко купити?

— Нічого дивного, — відповів Григорій Іванович. — Були б гроші. А швидко витратити їх можна.

— А коли Микола про все дізнався?

— А ввечері й довідався. Коли повернувся з роботи, тоді й довідався. Тільки вже пізно було. На картці майже нічого не лишилося.

– І що він? Я сподіваюся, що він сказав дружині все, що про неї думає.

– Ні. Не сказав. Хотів, але…. Не зміг. Сил уже не було. Він коли зрозумів, що грошей у нього більше немає, у ньому одразу наче щось надломилося. Іншою людиною став.

– А дружина що? — спитав Андрій.

– А що дружина! — розважливо відповів Григорій Іванович. — Дружина взагалі хотіла вигнати його з дому. Адже це її квартира.

– А чому не вигнала?

– Не знаю. Пошкодувала, мабуть. Він тоді всю ніч на кухні проплакав. Ось з того часу колишнього Миколи й не стало. А цей, кажуть, узагалі тепер зарплату дружині віддає. Тьху. Очі не дивилися б. Що з чоловіками життя робить, Андрійку! Якісь люди… — Григорій Іванович важко зітхнув, — пропадають.

— Тепер ти розумієш, — спитав Григорій Іванович, — що таке жіноча підступність, хто такі жінки і що таке життя?

— Розумію.

— Не поспішай одружитися, Андрюша. Подумай сто разів, перш ніж зважишся на це.

— Вислухавши цю історію, Григорію Івановичу, я для себе твердо вирішив, що взагалі ніколи не одружуватимуся, — рішуче завив Андрій. – Ніколи!

— Ну, навіщо такі крайнощі, — поблажливо посміхнувшись, сказав Григорій Іванович. — Одружитися можна. Але! Принципам не зраджуй і… Поменше жалості. Розумієш? Поменше. А краще, якщо її в тебе взагалі не буде. Жалості цієї. Від неї всі наші біди.

— Розумію, Григорію Івановичу, — відповів Андрій. — Я стану безжальним. Я віддаватиму дружині та дитині лише чверть. І хай роблять зі мною що хочуть.

Минуло два роки.

Андрій вивчився і став токарем. Одружився. Нещодавно у нього народився син. Безжальним він так і не зміг стати. Але хоч він і віддає дружині всю зарплату, а вона скаржиться, що грошей не вистачає.

КІНЕЦЬ.