Дружина думала, що я буду її “банкоматом” все життя. Валя так серйозно стверджувала, що вона дома не ледарює, що я ледь в це не повірив. Та одного разу коли я зайшов в квартиру і побачив її на дивані з телефоном в руках, в той час, як кругом неї був безлад, я не стримався. Я і діти на таку дружину та маму не заслужили

– Романе, ти більше не любиш мене?

Валя стояла в коридорі, тримаючи в руках черговий пакет з покупками. Її слова прозвучали не як запитання, а як виклик, наче вона знала відповідь.

– Люблю, Валю, але я більше не можу бути лише банкоматом, – відповів я, намагаючись стримати емоції.

– Банкоматом? Ти серйозно? Я доглядаю за нашим домом, дітьми, готую, прибираю. І після всього цього ти вважаєш мене утриманкою?

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Але саме ці слова, що повторювались знову і знову, запустили у мені думки, які я вже не міг ігнорувати.

Раніше я навіть не замислювався над цим. У нашому сімейному житті все начебто йшло за планом. Валя займалася домом, виховувала двох наших дітей, а я працював по 10–12 годин на день, аби забезпечити сім’ю. Я пишався тим, що ми маємо стабільність, а діти — усе необхідне.

Та поступово щось почало змінюватися. Я відчував втому не лише фізично, а й морально. Мені здавалося, що вся відповідальність за нашу сім’ю лежить лише на мені. Валя, здавалося, цього не помічала. Її запити зростали, а вдячність зменшувалася.

Одного ранку, коли я збирався на роботу, вона підійшла до мене з телефоном у руках.

– Романе, подивися на це плаття. Думаю, воно мені дуже пасуватиме.

– Ти ж минулого місяця купувала нову сукню, – відповів я, одягаючи піджак.

– Але це інше. І потім, я заслуговую на щось приємне після всіх своїх зусиль, – сказала вона, ніби це було очевидно.

Ці слова мене вразили. «Заслуговую». Валя часто це повторювала, але щоразу ці слова звучали для мене все більш порожньо.

– Валю, а чи ти задумувалася, що є люди, які працюють, аби щось заслужити?

Вона зупинилася, здивовано дивлячись на мене.

– Ти натякаєш, що я нічого не роблю? – в її голосі вже відчувалася образа.

– Я не кажу, що ти нічого не робиш, але подивись на кухню, на домашні завдання дітей, на наші рахунки. Чи це справедливо, що все це лягає на мене?

Розмова переросла у “бурю”. Валя заявляла, що я її недооцінюю, що вона жертвує своїм часом і зусиллями заради нашої сім’ї. А я бачив перед собою людину, яка все більше очікувала, але нічого не віддавала натомість.

Того вечора я прийшов додому, і хаос у квартирі лише підкреслив мої думки. Іграшки розкидані по підлозі, діти бігають, як навіжені, а Валя знову сидить у телефоні.

– Чи виконали діти домашнє завдання? – запитав я, знімаючи куртку.

– Ще ні, – відповіла вона, не підводячи очей.

– Чому? Я ж просив, щоб вони закінчили його до обіду.

– Ну, можеш допомогти їм зараз, коли ти вдома, – її голос був холодний і зневажливий.

Цього разу я вже не стримався.

– Валю, ти вдома весь день. Невже це так важко – хоча б проконтролювати дітей?

– Вдома, щоб ти мав, куди повертатися! – випалила вона.

– А ти подумала про те, як я почуваюсь? Чи ти лише про себе дбаєш?

– Твої гроші! Твої зусилля! А це, Романе, наше, – вона обвела рукою кімнату. – Ти завжди думаєш, що тільки ти працюєш.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Мені було неприємно від її слів, але ще неприємніше від того, що я почав усвідомлювати правду: ми з Валею не були партнерами. Я відчував, що сам тягну наш сімейний віз, а вона стоїть осторонь і командує.

Наступного ранку я вирішив поговорити з нею відверто.

– Валю, нам потрібно змінити наші стосунки. Я більше не можу так жити.

Вона мовчала, а потім запитала:

– Що ти хочеш сказати?

– Я хочу сказати, що ти маєш почати працювати. Хоча б частково.

– А як же діти? Як дім? Хто буде всім цим займатися?

– Ми розділимо обов’язки, як це роблять тисячі сімей. Але я більше не можу тягнути все сам.

Валя виглядала спантеличено. Її обличчя виражало обурення і розгубленість одночасно.

– Ти хочеш, щоб я працювала? І що далі? Ти ще скажеш, що я нічого не варта.

– Я цього не казав. Але якщо ми нічого не змінимо, я не знаю, як далі бути.

Наступного дня, коли я повернувся додому, побачив Валю за ноутбуком.

– Що ти робиш?

– Переглядаю вакансії, – коротко відповіла вона.

У її очах був виклик. Я зрозумів, що вона вирішила діяти, щоб довести щось не тільки мені, а й собі.

Минули кілька місяців. Валя знайшла підробіток у сфері, яка їй завжди подобалася. Спочатку це було нелегко: графік, нові обов’язки, відчуття, що вона чогось не встигає. Але я бачив, як вона змінюється. В її очах з’явилася рішучість, а в розмовах – більше розуміння моєї сторони.

– Романе, знаєш, я завжди думала, що твоя робота – це просто сидіти за комп’ютером. А тепер я розумію, як це важко.

Ці слова були для мене справжнім подарунком. Валя почала цінувати не лише мене, але й себе. Її внесок у нашу сім’ю змінив не тільки її, але й наші стосунки.

Тепер ми розділяємо обов’язки, підтримуємо один одного і разом приймаємо рішення. Ми все ще сперечаємося, іноді помиляємося, але тепер я знаю: я більше не сам.

Друзі, як ви вважаєте, чи правильно я вчинив? Можливо, варто було спробувати інший підхід? Або ж ця ситуація знайома і вам? Дуже хочу почути ваші думки.

Джерело