Я давно зрозумів, що друзі діляться на дві категорії – ті, кого вибрав ти, та ті, які чомусь вибрали тебе у свої друзі. І не завжди ти вважаєш друзями людей з другої категорії.

Є в мене такий товариш – Михайло, то він усім багато років розповідає, що ми з ним нерозлучні друзі. Але ж це не так!

Кілька років працювали разом, так відтоді минуло вже понад десять років. І я не знаю, як мені від цієї нав’язливої ​​уваги з боку Михайла позбутися!

І найголовніше – чоловік він непоганий, і, можливо, ми навіть стали б близькими друзями. Але одна якість перекреслює все хороше, що в ньому є безмірне, безмежне нахабство. Мишко завжди заявляється без запрошення, бере та не повертає речі, втрачає чуже. При цьому щоразу він робить такий вигляд, ніби нічого страшного не сталося!

Ось і цього вихідного його, як на гріх, принесли чорти з ранку раніше! Ми з дітьми приготували дружині сюрприз – цієї неділі святкувався День матері.

Напередодні після роботи я заїжджав і забирав цей шоколадний витвір мистецтва – глазур блищить так, що навіть їсти шкода! Просто краса!

А молодший, Владик, підготував мамі свій подарунок – вазу із соснових шишок. Це вони у школі, на уроці праці зробили.

І ось рано-вранці, коли ми якраз готувалися привітати ще сплячу дружину зі святом, у мене на мобільному пролунав дзвінок.

– Петя, я забіжу на кілька хвилин? Дриль позичаєш на день? – пролунав у слухавці голос Михайла.

– Та ти мені її минулого разу два місяці повертав, ну тебе! – намагався відмовитись я.

– Ну, кинь, більше такого не буде, – запевнив приятель.

– Гаразд, заходь. Тільки швидко, – без ентузіазму погодився я.

На кухні донька вже дістала торт, син поставив букет у свою вазу для мами. Обидва запитливо дивилися на мене.

– Зараз я дядькові Миші дриль віддам, і підемо маму вітати, – запевнив я.

Я впустив Михайла, наказав йому не шуміти, а сам пішов на лоджію за дрилем.

Проте Михайла у коридорі вже не було – лише його стоптані кросівки. Вже на кухню прошмигнув!

Я пішов за ним слідом і просто остовпів у дверях кухні. Цей нахаб відрізав собі великий шматок чудового шоколадного торта і із задоволенням його уплітав!

– Петя, ну від вас не дочекаєшся, ось доводиться самому за собою доглядати! А що це у вас, день народження? – нахабно спитав він, відламуючи від торта на своїй тарілці шматки великою ложкою.

– Пішов геть звідси!

– Та перестань ти шуміти, друже! Я ж нічого не зіпсував! Якби там якісь написи були чи трояндочки… – на ходу говорив Михайло, поки я його виштовхував із дверей.

– А дриль? – крикнув він уже з під’їзду.

– Забудь сюди дорогу! – відповів я і зачинив вхідні двері.

А на кухні вже розігралася грецька трагедія.

– Надя, не хвилюйся! Загалом пропоную акуратно весь торт відразу на шматки порізати, а мамі скажемо, що так і було. Все одно гарно! – потішив я дочку, як міг.

Так і вчинили.

І тільки я кинув у мийку ніж, забруднений шоколадом та кремом, як на кухні з’явилася заспана дружина.

Вона позіхнула, запахнула халат і запитала:

– Що галасуєте, що відбувається?

Ми з дітьми розступилися, запрошуючи її до столу.

Донька з сином кинулися обіймати та навперебій вітати дружину з Днем матері. Вона була дуже рада!

Звичайно, вона навіть не спитала, чому торт вже порізали – він все одно був дуже гарним та смачним.

Але я в глибині душі був такий злий, що мене всього трясло. Якщо Мишко попадеться мені ще раз на очі – добром це не скінчиться.

Треба було давно його послати, куди подалі. Але такі люди, як реп’ях: вчепляться – і ніяк їх від себе не віддереш! Але більше я такої помилки не допущу.

КІНЕЦЬ.