Син минулого року пішов до школи. Вже там з’ясувалося, що один із його однокласників живе у нашому домі, лише через під’їзд від нас.

З погляду мене, як матері – невимовний успіх. Хлопчики швиденько потоваришували і почали скрізь ходити разом. Мені теж так куди спокійніше. Тепер я точно знаю, що до школи і назад син іде не один, а з другом.

Мирон – новий друг сина, добрий хлопчик. Нехай я знаю його дуже поверхнево, але на тлі багатьох, знайомих мені дітей, вихований хлопчик добре.

Коли він буває у нас у гостях, то завжди поводиться ввічливо. Не вигадує небезпечних витівок та ігор. Хлопчики навіть іноді займаються разом після школи.

Все літо хлопці бігали один до одного у гості. Часто грали на дитячому майданчику у дворі. Батьки Мирона, як і ми, все літо працювали, так що більшість канікул хлопчики були надані самі собі.

Іноді син брав якісь свої улюблені іграшки із собою, коли вирушав до Мирона у гості. Мій взагалі до своїх іграшок дуже ретельно завжди ставився. Якщо якусь іграшку бере в гості, то її точно ніде не забуде і не залишить. Якщо починаємо збиратися від гостей, відразу знайде її і вже стоїть у руках тримає.

При цьому за всі вісім років життя сина я не пам’ятаю жодного випадку, коли б ми взяли собі щось чуже. Навіть якщо йому десь у гостях сподобалася якась іграшка, і він захотів собі.

Я просто завжди пояснювала синові, коли він був ще зовсім маленьким, що ця іграшка тут живе і їй буде сумно, якщо ми її відвеземо. Зазвичай це працювало, а син не вередував. Але цього разу син повернувся не лише зі своїми іграшками, а й із однією новою. То був невеликий гумовий динозавр. Зелений такий, заввишки двадцять сантиметрів.

У сина повно своїх іграшок. Я всі їх знаю, бо сама їх купувала. Так що ввечері мені цей динозавр одразу впав у вічі. Відразу ж поцікавилася у сина, звідки він у нього. Думаю, що нікому не хотілося б дізнатися, що його дитина щось десь узяв чи вкрав.

Син сказав, що це подарунок. Вони з Мироном сьогодні грали в нього весь день, і синові цей динозавр дуже сподобався. Ось друг і подарував його йому. Я навіть уточнила – чи справді подарував? Своїй дитині я звикла довіряти, тож після ствердної відповіді я заспокоїлася.

Але найцікавіше сталося наступного дня. Через деякий час, після того, як я прийшла з роботи додому, до нас прийшли батьки Мирона. Прийшли вони самі, без сина.

З’ясувалося, що батьки Мирона тут для того, щоби забрати подарованого вчора динозавра! На моє здивування (я справді на якусь мить злякалася, що син іграшку вкрав) мені пояснили:

– Ой, ну ви ж розумієте, адже Мирон ще зовсім дитина. Хіба може дитина самостійно приймати такі рішення? Як він може подарувати іграшку, яку навіть сам не купував?

Я попросила сина негайно повернути цього динозавра. Чомусь так шкода стало Мирона. Тут же згадалося, як чоловік розповідав, як йому було прикро в дитинстві, коли йому через день батьки говорили:

– У цьому домі твого нічого нема! Це ми тобі все купили.

Хлопчик, можливо, цілком щиро, хотів зробити своєму другові подарунок, а його батьки пішли та повернули назад. До того ж, синові від цієї ситуації було вкрай незручно. Навіть уявити не можу, що він там переживав усередині. Адже йому довелося повернути річ, яку він уже почав вважати своєю.

Ми навпаки своїй дитині завжди говоримо, що це твої іграшки. Тільки ти вирішуєш, як із ними грати і як ними розпоряджатися. Так повелося, коли я його ще зовсім малюком водила грати в спільну пісочницю на дитячому майданчику. Одне радує, що хлопці начебто продовжують спілкуватися як раніше.

КІНЕЦЬ.