— А я кажу, що вони знову не приїдуть! — заявила Лідія Миколаївна, протираючи стіл.

— Тому не відповідають на дзвінки.

— А я кажу, приїдуть, — спокійно відгукнувся Геннадій Степанович із сусідньої кімнати.

— У них просто затори. Або дитина заснула. Або телефон розрядився. Все, як завжди.

— Їй тридцять років, Ген! Вже тридцять! Дитина є. А вона все за ним бігає, як дівчинка, виправдовує. А він — цей ваш Сергій — навіть трубку від нас не бере. Та я б…

— Ти б? — Геннадій підвів очі і посміхнувся. — Ти б йому висловила. Як минулого разу. І позаминулого. Пам’ятаєш, чим це закінчилося?

— Знаєш що? Я його відразу не полюбила! — пирхнула Лідія і попрямувала на кухню. — Людину видно відразу. Він їй не пара!

— Так колись і про нас говорили батьки. — Геннадій Степанович зітхнув. Цей діалог повторювався щовихідних. І все ж цього разу в ньому було щось інше.

Занадто гостра нота в голосі дружини. Занадто мовчазна дочка по телефону напередодні. Занадто порожній коридор сьогодні.

Геннадій обережно заглянув на кухню. Лідія вже вчетверте протирала стіл — нервує, значить.

За довгі роки спільного життя він уже відразу міг зрозуміти настрій дружини.

І що найдивовижніше, цей настрій, немов якась зараза, передавався йому. Якщо дружина переживала, він теж починав переживати. Якщо нервувала, то і він починав нервувати. Якщо була грайлива і жартувала, він теж починав бавитися, немов підліток.

— Лідо, ну досить вже, — сказав він, сідаючи на стілець.

— У них все нормально. Просто життя таке. Робота, дитина, справи…

— Ти думаєш, я не знаю, що їм важко? Тут інше…

— Вона зупинилася.

— Я боюся, що у них не все нормально. Що вона не говорить. Ти помітив, як Кіра схудла? А як вона ховає очі, коли він говорить? У них точно щось відбувається. Запам’ятай мої слова.

Геннадій нахмурився. Він давно помітив, як змінилася поведінка дочки. Але відганяв ці думки. У їхній родині не було прийнято втручатися у стосунки.

Це правило вони засвоїли давно. На власному досвіді.

У Ліди і Гени у самих не завжди було все гладко у стосунках. Їхні батьки при знайомстві сильно посварилися через якусь дрібницю: не зійшлися деякі погляди на життя. Не в силах довести і переконати один одного, переключилися на дітей.

Свати вважали, що їхні діти не пара. Кожен зі свого боку вважав своїм обов’язком втрутитися у стосунки, дати шкідливу пораду. І Гена, і Ліда були наївними в той час.

Зіграли весілля, ледь виповнилося вісімнадцять. Ще на ногах толком не стояли, вчилися. Та й батькам довіряли беззастережно, тому що ні Ліда, ні Гена не думали, що рідні мама з татом можуть нашкодити. Але ті шкодили.

Молоді почали сваритися, лаятися. Потім все це почало переростати у великі конфлікти і скандали. Додавало олії у вогонь і те, що ні у Ліди, ні у Гени не було власного житла.

Доводилося жити з батьками. Спочатку у тещі з тестем. Ті, у свою чергу, не втрачали можливості дорікнути молодому хлопцю в тому, що той не приносить достатнього доходу, що немає житла і багато іншого.

Докорами і претензіями вони домоглися того, що молоді переїхали. Свекруха в свою чергу почала дратувати Ліду. Натякала на легковажність дівчини.

Ліда набагато терплячіше ставилася до неприємностей з боку свекрів, ніж чоловік. Але і вона час від часу висловлювала Гені все, що відчувала.

Терпіння скінчилося тоді, коли Ліда, будучи при надії, почула від свекрухи таку фразу: «Дитина не від мого сина. Ти її нагуляла. Мені наснився віщий сон».

Тут вже Ліда не стала терпіти. Відповіла все, що думала. Вийшов скандал. Гена, коли повернувся додому, опинився між двох вогнів. Мати хапалася за серце. Ліда за живіт. Обидві симулювали, намагаючись перетягнути Гену на свою сторону.

Він, як зараз пам’ятав, тоді сів на диван, схопився за голову і довго сидів у такому положенні. Ніяких рішень йому приймати не довелося. Він давно зробив свій вибір. Того ж дня забрав Ліду і поїхав до друга.

Трохи пізніше орендував квартиру. Зрозумів, що тільки так вони зможуть зберегти стосунки. Від батьків відгородилися. Якийсь час не спілкувалися. І з подивом виявили, що стало легше. Перестали сваритися. Хіба що у фінансовому плані стало важко.

Довелося сильно економити. Але це було нічим у порівнянні з тим, що в їхній маленькій молодій родині з’явилася гармонія і взаєморозуміння. Потім, звичайно, справи налагодилися.

Якось під час вечері Ліда подивилася на чоловіка і сказала:

— Давай ніколи не втручатися у стосунки нашої дитини. Страшно уявити, що ми могли втратити одне одного через те, що наші батьки колись не змогли знайти спільної мови. Якщо я колись вирішу поводитися, як моя мати, буду також упередженою, дай мені прочухана.

Зараз Гена згадав її слова. Тільки ось тепер при думках про дочку щось стискалося всередині. Ситуація була зовсім іншою.

— Може, з’їздимо до них? — запропонував він. — Не як перевірка, а так… в гості. Як там про гору… Якщо гора не йде… Ми йдемо.

— Ти згоден, що у них все погано?

— Я просто хочу, щоб ти перестала переживати. Знаєш… твій настрій вже дуже давно передається і мені. Як там каже наша дочка: «Синхронізується» — Постарався за посмішкою не видати власну тривогу.

Так вже повелося: як би важко їм з дружиною не було, він завжди намагався тримати себе в руках. Знав, що Ліда також гостро відчуває його настрій, а тому не мав права показувати власну невпевненість. Дружина повинна знати, що на нього завжди можна покластися.

Гена і Ліда врешті-решт знайшли з батьками спільну мову. Будь-які втручання в їхні стосунки відразу припиняли. Переїхали з міста в простий сільський будинок. Допомагали батькам, коли тим потрібна була допомога. Та й зараз доглядали, хоч самі були вже не молоді.

І свекруха, і теща часто з жалем згадували минулі дні. І зовсім не пишалися своїми вчинками.

Коли Гена і Ліда все-таки зважилися відвідати дочку, минуло три дні. Кіра відповіла на дзвінок не відразу.

— Приїжджайте, — погодилася втомлено.

Вони приїхали з пирогами, фруктами, овочами та різними солодощами. Кіра зустріла їх на порозі. Худенька, з колами під очима, але — посміхнулася. Це їх обдурило.

Сергій вийшов пізніше. Був ввічливий і чемний. Навіть поцілував Лідії руку. З боку подивишся, подумаєш, ідеальний зять.

— Кіра поки сидить на віддаленій роботі, у мене завал на роботі. Все добре, — сказав він. — Правда. Хіба що втомилися. Того дня не змогли приїхати, бо просто забули. Ще й Гриша істерики влаштовує… Взяли б онука на вихідні, ми б хоч перепочили. — Посміхнувся він.

— Так ми тому й чекали вас на вихідних. Думали посидимо, чаю поп’ємо, поспілкуємося. Залишите нам онука з ночівлею. А ви навіть на дзвінки не відповідали.

— Втомилися, забігалися. Адже гроші самі себе не зароблять. Так? А бажаючих підкинути на життя немає — Сергій вимовив це з докором у голосі.

— Знаєте, а навіть добре, що ви приїхали самі до нас, провідали. Не дивилися на відстань. Ще й на ніч залишитеся, так? Хоч поспілкуємося. Але як я вже вам і сказав. — Сергій підкреслено ввічливо повторив, розділяючи кожне слово. — У нас все дуже добре. Зрозуміло? Ці ваші питання ображають.

І все було б дійсно схоже на «все добре», якби не один випадковий момент: коли Кіра нахилилася за іграшкою, що впала, Сергій трохи різкіше, ніж потрібно, схопив її за лікоть.

Не боляче, але достатньо, щоб Ліда здригнулася, дивлячись на цю сцену. І тільки зараз її погляд впав на дрібні синці на блідій шкірі дочки.

Після вечері Лідія залишилася на кухні, допомагала дочці прибирати зі столу, а Геннадій вийшов із зятем на балкон.

— Знаєш, Сергію, я раніше думав, що у тебе все під контролем. Тепер думаю інакше.

Сергій посміхнувся.

— На що ви натякаєте, Геннадій Степанович?

— Ні на що, — спокійно відповів той. — Я просто побачив, як ти схопив мою дочку за руку, ніби вона річ. Так не можна з дружиною. Та й ні з ким не можна. Тобі не здається, що це було грубо?

— Обережніше, — тихо сказав Сергій, чиркаючи сірником. — Це вже схоже на звинувачення. За це і отримати можна.

— А якби я звинуватив? То що? Отримав би?

Мовчання. Потім — нервовий смішок.

— Та ви що, я ж жартую. У мене немає звички розпускати руки, якщо того не вимагають обставини. Ваші натяки образливі. Але я не ображаюся. Можливо, через вік, вам що і примарилося. Але ось що я скажу… Вашу дочку я люблю, як самого себе. І лізти до нас не треба.

Але Геннадій уже все зрозумів.

Тим часом Ліда намагалася дізнатися у дочки, що відбувається. Через обіцянку, дану Гені, цього разу вона не насідала з питаннями, прямо нічого не висловлювала. Лише робила натяки, які Кіра ігнорувала. Може тому, що не хотіла обговорювати стосунки. Не звикла. А може не хотіла ранити серце матері.

Вночі Лідія ніяк не могла заснути. Перед очима миготіли дрібні синці на шкірі дочки. Вона встала, щоб попити води, і почула розмову.
Сергій висловлював претензії дружині:

— Приперлися, так ще й на ніч залишилися. Твій татусь цього разу, натякав, що ображаю тебе. Я ледве стримався. Ще раз таке почую, ух Кіра…

Батьки врешті-решт поїдуть, а ти залишишся. Тоді, як слід і дізнаємося, що ти їм наговорила про мене. Ще тижнів п’ять будеш дома сидіти.

Ліді коштувало великих зусиль залишитися стояти на місці. А хотілося кинутися на зятя. Дати прочухана. Провчити. Одне лише стримало – дочка. Кіра його боялася.
Втручання за допомогою скандалу закінчиться нічим.

Наступного ранку Лідія, дочекавшись, коли чоловік прокинеться, відразу ж підняла питання:

— Ми не можемо залишити ні її, ні онука тут.

— Ми і не залишимо, — сказав він. — Ми їх заберемо. Але так, щоб Кіра сама захотіла піти.

Вони придумали все на ходу. Запропонували Кірі «на час віддаленої роботи» пожити у них. «Дитині потрібне повітря, а тобі — допомога». Сергій пирхнув, але сперечатися з батьками дружини не став.

Кіра ж ніби чекала такого приводу. Без скандалів і розборок. З боку все виглядало, як завжди. Невинна пропозиція погостювати, спокійна згода.

— Сергію, і ти приїжджай. — Сказала Лідія, намагаючись приховати в своєму голосі уїдливі нотки. Знала, що він відмовить.

— Багато роботи, — послався на зайнятість він. У погляді читалося: «Як ви всі мені дорогі. Чекаю не дочекаюся, коли ви всі провалитеся».

Наступного дня Кіра і дитина вже були у них. Поки Сергій був на роботі, зібрали речі Кіри і малюка — не все, тільки необхідне. Кіра майже не говорила — тільки поглянула на матір так, ніби трималася за цей погляд як за рятувальний круг.

Перші дні в батьківському домі були дивними. Тихими. Напруженими. Кіра не звикла до тиші без тривоги. Вона прислухалася — ніби чекала дзвінка, крику, докору.

Але були тільки спів птахів, запах млинців зранку і клацання батькового рубанка на веранді. Тато знову щось майстрував.

— Він не дзвонив? — запитала Лідія, коли Кіра збиралася на прогулянку з малюком.

Кіра похитала головою:

— Один раз. Я не взяла.

Лідія кивнула, ніби так і повинно бути.

На третій день Геннадій раптом сказав:

— Ми ось ту стару кімнату переробимо. Буде тобі кабінет. І до речі, твій ноутбук — у нас вже на столі. Я підготував місце, щоб тобі було зручніше працювати.

— Дякую, тату. Але мені трохи незручно…

— Нічого незручного. Ти у себе вдома, — відрізав він. — А хто вважає інакше, нехай сам із собою і живе.

І тоді Кіра вперше посміхнулася. Щиро. Трохи втомлено, але з тією ноткою, яка означала: вона починає вірити, що все налагоджується.

А через пару хвилин Кірі прийшло повідомлення на телефон.

— Мені потрібно буде поїхати в місто, — сказала вона за вечерею.

Лідія з Геннадієм переглянулися.

— Я поїду з тобою, — сказав батько. І вона не сперечалася. Кіра довго сиділа з задумливим обличчям, немов гадала над тим, яке рішення прийняти.

— Ми завжди з тобою, — ні з того ні з сього сказала Ліда. — Поруч. Пам’ятай.
***
Сергій стояв біля під’їзду. Ніби відчував, що Кіра ось-ось приїде. Сіре обличчя,злі очі…

— Повернулася, — сказав він, примружившись. — І з охороною.

Кіра не злякалася. Вона дивилася спокійно. У погляді читалася рішучість.
— Мені потрібно забрати документи. І дитячі речі. І книги.

— Ти сама не винесеш, — хмикнув він. — Звичайно, татко з тобою. А чому не мама?

— Тому що якби поїхала мама, ти б зараз уже сидів у відділенні, — спокійно відповів Геннадій.

Сергій напружився, але стримався.

Вони піднялися. У квартирі пахло пилом. Все стояло, як і було. Тільки порожньо. Кидалося в очі, ніби без неї і Гриши все знебарвилося.

Зібрали речі швидко. Сергій мовчки стояв у дверях.

— Я подала на розлучення, — раптом перед відходом сказала Кіра. — Через місяць буде засідання.

Почуте дуже порадувало Гену. Подумав: «Ось що вирішила вчора дочка. Не поговорити з ним, а піти». Значить все, що відбувається — правильно. Все повинно бути так, як відбувається.

Сергій лише розсміявся, не повіривши жодному слову дружини. Гена і Кіра пішли, залишивши його одного.

Минуло два місяці. Сергій не перешкоджав шлюборозлучному процесу. Були причини.

Потай від Кіри, Гена чітко дав зрозуміти, що якщо все піде не так, як вони очікують, то Сергій відповість за кожен синець дочки, не тільки за законом, але і…

Ліда ж пригрозила розголосити ситуацію. Пояснювати зятю двічі не довелося. Сергій не боявся батьків дружини, проте не хотів проблем на роботі, тим більше перед підвищенням.

Для нього, як і раніше, все це здавалося жартом. Вважав, що коли Кіра перебіситься, то знову до нього прибіжить, варто лише покликати.

Після розлучення він більше не дзвонив. Тільки одного разу, вночі Кірі знову прийшло від нього смс: «Я сумую. Може спробуємо все почати спочатку?»

Кіра подивилася на екран, потім — на сплячого поруч сина. І стерла повідомлення.

А наступного ранку Геннадій, подаючи їй каву на веранді, сказав:

— Я тут подумав… Ми з мамою можемо і онука в садок водити, і тобі допомогти, якщо ти захочеш роботу змінити.

Кіра кивнула. І в її очах була вдячність. І найголовніше, вперше за довгий час — легкість.

Минуло півроку. Був теплий весняний день. Дитина гралася на килимі. Лідія читала їй казку. Геннадій стругав деревину. Кіра, з чашкою чаю, сиділа на веранді.

— Тату, — раптом сказала вона, — але ж ти тоді йому не просто так сказав все це, так?

— Звичайно, не просто так, — посміхнувся він. Згадавши ту розмову з зятем на балконі. — Я свою дівчинку не віддам нікому, хто не розуміє, що таке бути чоловіком.

— А мама… — Кіра подивилася на Лідію. — Адже вона знала все з самого початку. І говорила. І натякала.

— Мама завжди знає, — кивнув він. — Просто чекала, коли ти будеш готова почути. Але ти і сама прийняла рішення.

— Просто якось раптом… Коли ви приїхали… І ти тоді з ним поговорив. Я раптом зрозуміла, що мені є куди йти. Є кому заступитися. І я… вперше не злякалася. Адже боялася, уникала навіть розмов. Довго. І соромилася, і злилася на себе. А ви просто… були поруч.

Ліда чула розмову чоловіка з дочкою. Відірвавшись від книги, тихо сказала:

— Це і є найголовніше. Щоб не боятися. Щоб знати, що ти не одна. І втрутитися в стосунки — це не завжди погано.

Ліду чув тільки онук, який ставив кубики один на одного, намагаючись побудувати вежу, і завзято сміявся, коли вони сипалися на підлогу.

— А що ще ми могли? — Геннадій посміхнувся дочці. — Ми ж сім’я. Іноді сім’я — це не поради. Не вмовляння. А просто міцна спина, за якою можна сховатися, поки не зміцнієш.

Увечері в будинку лунав сміх. Онук грав у дивні ігри з Геннадієм, раз у раз смикаючи того за вуса. Лідія гладила сукню дочки, збиралися завтра відвідати своїх бабусь.

А Кіра стояла біля вікна і дивилася на яблуньку, на гілках якої вже з’явилися квіти.

Зараз вона точно знала: більше страху в її житті не буде. Тільки світло. І сім’я. Далі буде тільки краще. Тому що тепер вона дійсно вдома.