– Доцю, ну яке розлучення??? Та ситні жінок були б щасливі на твоєму місці! ТИ ж вся з Юстинкою в шоколаді, найбагатша мабуть в містечку!

Сашко вас спонсорую від і до! А як дружини моряків живуть? Та, щ там казати! Навіть не думай ламати родину!

Це – думка моєї мами і свекрухи, а також деяких моїх подруг. Але я потребую порад і думок збоку, бо не знаю, що робити. Ми з донечкою живемо в маленькому містечку на Закарпатті.

Ту також живуть моя мама і батьки чоловіка, а ось мій Сашко вже кілька років – в Києві, він там живе і працює, а мені на карту пересилає гроші для мене і дочки.

Наша сімейна історія банальна: познайомилися в університеті, студентське маленьке весілля, потім разом шукали роботу, планували дітей. Але якщо я йшла до наших спільних цілей крок за кроком, то чоловік весь час «штормило».

Треба сказати, що в мого Олександра дуже складний характер, він важко приживається в новому колективі, у багнети сприймає авторитарне керівництво, вважає, що начальник нічого не розуміє, а ось він розумний.

Це мінуси, але, звичайно, є й плюси: Сашко дійсно дуже хороший фахівець, до нього часто звертаються за консультаціями сторонні компанії, тому він нерідко був відсутній вдома по кілька днів і навіть тижнів.

Кілька років тому його запросили у серйозний проект в Києві – спочатку на місяць, потім уклали новий договір на півроку.

Треба сказати, що в цей час я чекала нашу донечку, і ми обоє вважали, що ця пропозиція піде нам усім на користь: столична компанія обіцяла хороші гроші моєму чоловіку.

Але народжувати я поїхала на самоті – гадаю, жінки зрозуміють, наскільки це морально було тяжко. І перший місяць з маленькою Юстинкою я провела тільки за підтримки його мами, а самого Сашка не було.

Коли донці був місяць, він приїхав і сказав, що роботодавці запропонували йому залишитись у них на постійно.

І він дуже цього хоче, бо у нього склалися добрі стосунки з колегами, начальник вважає його цінним кадром, всіляко заохочує, призначив великий оклад та преміальні.

Одним словом, Олександр поставив мене перед фактом: або я перебираюся з ним до столиці, або мешкаю тут, а він час від часу приїжджає.

Звичайно, він хотів би, щоб я була поряд з ним, хоче бачити, як росте його донька, але такий кар’єрний шанс втратити безглуздо, тобто вирішувати мені.

Я побоялася їхати в незнайоме місто, де нікого не знаю, з малечею на руках. До того ж, наше місто невелике і затишне, а Київ мені завжди здавався шаленим мурашником, де люди непривітні. завжди поспішають і поговорити нема з ким.

Віддати належне, чоловік завжди дуже щедро забезпечував грошима, ми ні чого ніколи не потребували. Загалом він робить все, щоб ми жили в достатку, забезпечує нас як справжній чоловік.

Але я впіймала себе на відчутті, що ми більше не сім’я, адже бачимося вкрай рідко. У нас поменшало спільних тем для розмови, найчастіше ми говоримо про дитину: як вона росте, чому навчилася, а про себе, про свої думки вже говорити не виходить:

– Як у тебе справи?

– Нормально.

– І в мене нормально.

І про Юстинку. Ось і вся розмова.

Особливо тяжко те, що дочка не сприймає Сашка як тата. Як може дитинка в два роки зрозуміти, що перед нею – рідна людина, якщо тато приїжджає раз на три місяці на один-два дні?

Це дратує його і дуже засмучує мене, і зараз я іноді думаю, що краще б він зовсім не приїжджав.

Днями я зважилася на розмову з Сашком і запропонувала розлучитися, як би важко це не було для мене та для нього. Спочатку він здивувався, а потім розгнівався, сказав, що все це нісенітниця, що у нас чудова родина.

І коли я запитала його, в чому саме наша сім’я полягає, він відповів: «Я ж надсилаю тобі грошові перекази, утримую вас, приїжджаю, дбаю – хіба цього мало?».

Я спробувала порадитись з батьками, та моя мама категорично проти розлучення. Вона навела приклад моряків, які по півроку проводять у морі, а дружини на них чекають, і помітила, що моя ситуація мало відрізняється, тільки я краще забезпечена.

Так що я бішусь із жиру  на мамину думку. Свекруха вважає приблизно так само.

Подруги вважають по-різному: хтось каже, що якщо немає між нами нормальних подружніх відносин, це вже не сім’я. Хтось каже, що дитині потрібний батько, і було б краще, якби я переїхала до Києва – там стосунки налагодяться.

Але я так не думаю, в мені ніби щось закінчилося, я вже не відчуваю до чоловіка того, що було на початку наших відносин. Мені дуже потрібна незалежна думка, тому я сподіваюся на ваш відгук і дякую всім заздалегідь.

Джерело