– Оксано, дочко, а ти де?

– Мамо, я затримаюсь на роботі.

– А що трапилося?

– Нічого не трапилося, мамо, просто мені потрібно доробити дещо.

– А вдома не можна це доробити?

– Ні, мамо, все, я подзвоню!

Ірина Сергіївна важко зітхнула.

– Чому вона така груба з матір’ю? Можна ж зрозуміти, що мама переймається, що значить – доробляє роботу? Є робочий день, є статут кампанії, хіба можна переробляти?

Ірина сама працює у відділі кадрів, і чудово все знає! Вона завтра ж, завтра ж зателефонує цьому Авдієву, і пред’явить йому, ох пред’явить! Що це таке, дитина прийшла працювати, а вони…

– Побачили, що дівчинка поступлива, працьовита, зараз все на неї звісять…

Ірина знала Авдієва, він її однокласник, от і влаштувала доньку по знайомству.

Ірина підійшла до вікна нервово кутаючись у мереживну хустку, яка більше для краси, ніж для тепла. Це була хустка її мами, а в Ірини з мамою був тісний зв’язок, як і з дочкою Оксаною.

Вони відчувають одна одну. Мама була цілим всесвітом для Ірини, зараз вона є таким всесвітом для своєї доньки Оксани.

Мама одна ростила Іру, батько пішов від них, коли Ірочці було три роки, мама заміж більше не вийшла, присвятила себе вихованню дитини.

Ірочка росла слухняною, спокійною, та зовсім не проблемною дівчинкою. Закінчила школу, не на п’ятірки, але й без трійок, вступила в інститут, вивчилася – і тут з Ірочкою сталося кохання.

Ні, не так – КОХАННЯ! А мама говорила, а мама все знала наперед, і мала рацію!

Паша виявився негідником, так-так, хоч і повзав на колінах і благав, говорив що не зраджував, але Ірина вірила мамі, невже мама бажатиме поганого своїй єдиній дочці?

Так Ірина з маленькою Оксаною опинились у мами. Вона оселилася у своїй кімнаті, і все пішло своєю чергою. Звичайно, вона плакала і переживала, а як же? Адже вона кохала Пашу, по-справжньому, а той виявився негідником…

Він довгий час ходив, благав, вимагав зустрічей з Оксаною, але мама не дозволяла, вона охороняла Ірину від цього негідника.

А потім він зник, надсилав аліменти справно, хоча мама Ірині забороняла брати ці гроші, потім все ж таки змирилася, і вирішили накопичувати Оксані на що-небудь.

Мама захворіла і разом згасла, залишивши Ірину одну з її проблемами. Ірина й досі не може відійти, Оксана теж переживає втрату бабусі, може не так, як Ірина. Але вона поринула з головою в роботу, бідна дівчинка.

– Щось довго її немає, треба зателефонувати, та сказати, щоб закруглялася. Ірина визирнула у вікно – що це?

– Біля під’їзду стоїть її Оксана, не одна … з якимось молодим чоловіком …

Ірина рвучко відчинила вікно, і покликала дочку.

Та швидко попрощалася, і забігла в під’їзд. Хлопець, як здалося Оксані, невдоволено глянув угору, і пішов трохи згорбившись.

Кров прилила до скронь Ірини, що це за новини, які хлопчики. Вона трохи заспокоїлася, доки донька підіймалася до квартири.

– Оксаночка, вже пізно і я…

– Так мамо, затрималася трохи, Сергій підвіз до будинку, йому по дорозі.

– Сергій, а хто це? – Як можна безтурботніше запитала Ірина, при цьому серце її стиснулося.

Жінці здалося, що дочка трохи запнулася.

– Сергій мій … Сергій брат моєї колеги, вони … він заїжджає за нею, щоб відвезти додому, а сьогодні підкинули й мене.

Ірина раптом відчула, що дочка, не те щоб брехала, але не говорить правди, начебто викручується, і вона вирішила зам’яти цю тему.

Як завжди, поговоривши про роботу та бабусю за вечерею, вони розійшлися по своїх кімнатах.

На другий день Ірина затрималася на роботі, а прийшовши додому, не виявила доньку.

– Алло, Оксано, а ти де, доню?

– Мамо, я на роботі розумієш, я…

– Знову? Та що ж таке?

– Ну мамо, я ж не на гулянці, вечеряй без мене.

– Що означає вечеряй, алло, Оксана, Оксана … алло. Ти чуєш мене?

Але дочка вже вимкнула телефон.

– Ні, я зателефоную, я рішуче подзвоню цьому Авдієву, це що таке, що…

Оксана прийшла пізно, очі її блищали й … боже мій … що це?

– Оксано, дівчинко моя, від тебе пахне хмелем? Ти вживала?

– Трохи ігристого, мамо. Ми відзначали день народження колеги.

– Що? Ти що, обдурила мене, Оксана, – пошепки запитала дочку Ірина, – ти що, брешеш мені? Доню? Брешеш і п’єш? Що б сказала на це твоя бабуся? Безсовісна!

– Мамо, мені двадцять чотири роки!

– І що? Ти думаєш, що це багато? Ти думаєш, що двадцять чотири – це так багато? Ти така доросла, так? Добре, роби що хочеш, роби… Мені начхати, все… І що це за хихотіння, фу… Що б сказала бабуся? Соромся!

Ірина Сергіївна заплакала, і пішла до себе в кімнату. Вона чекала, що Оксана все зрозуміє і прийде вибачатися, але дочка і не думала вибачатися.

Трохи почекавши, Ірина пішла подивитися, чим зайнята дочка. Дівчина мирно сопіла у своїй кімнаті.

Вранці вона, як ні в чому не бувало, розмовляла з мамою. Хоч Ірина і намагалася всіляко показати свою образу: опускала голову, відводила в бік очі, відповідала односкладно, але Оксана ніби не розуміла, тараторила, сміялася.

У Ірини весь день був поганий настрій, боліла голова, вона вирішила покарати дочку мовчанням, і цілий день їй не дзвонила.

Ірина раз у раз брала телефон, щоб подивитися, чи не написала дочка смс, чи не пропустила вона дзвінка від неї, але ні…

Ірина дорогою додому після роботи, збиралася з думками, щоб поговорити з дочкою. Їй не подобалося те, що почало відбуватися з її дитиною.

Ірина нервово міряла кроками кухню, від вікна до столу, та назад. Виглянувши вкотре у вікно, Ірина завмерла.

Вона побачила свою дочку з тим же молодим чоловіком, і вони … цілувалися.

– Оксано, швидко додому, – гукнула Ірина у вікно.

Щойно дочка переступила поріг, Ірина Сергіївна накинулася на неї:

– Що ти собі дозволяєш? Поводишся як … як … Подумай, що б сказала бабуся про це все?

– Досить мамо, вистачить! Я хочу жити, розумієш? Закохуватися, гуляти з друзями! Вибач, рідна, я скажу крамольну річ – все це стало можливим після того, як не стало бабусі!

– Оксано, – прохарчала Ірина Сергіївна, – що ти кажеш? Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Як ти смієш? Ти … Ти … Чудовисько!

– Я? Я чудовисько? Мамо, прокинься, вилізь зі своєї шкаралупи, подивися, як ти проживаєш своє життя? В тебе його просто немає! Ти жила так, як хотіла бабуся! А я так не хочу, чуєш?

Оксана роздяглася, і пройшла у свою кімнату, грюкнувши дверима.

Ірина гірко розплакалася, вона ревіла доти, доки не почала гикати. Мама давно б уже вмила Ірочку, приголубила, накапала крапельки, а потім вони б пили чай з м’ятою на кухні.

– Мамааааа, мамочкааааа, – плакала Ірина.

Вона довго ревіла, так і заснула, а зранку встала з хворою головою, та опухлими очима.

Оксана знову поводилася, як завжди. Поснідала, цмокнула матір у щоку, і пішла на роботу.

Ірина просто не знала, що робити, вона вирішила покликати Євдокію, свою старшу двоюрідну сестру, вона годилася Ірині швидше в тітки, ніж у сестри.

Євдокія приїхала ввечері, Ірина вже була вдома, а Оксани не було. Ірина, побачивши старшу родичку розплакалася, та кинулася тій на шию.

Заїкаючись від плачу, вона все розповіла Євдокії, і як важко без мами, і про те, що Оксана відбилася від рук, про все, що говорила їй Оксана, і що вона витворює.

Євдокія слухала, попиваючи чай, а Ірина все плакала та плакала, плакала та скаржилася.

– Оксана має рацію, – спокійно сказала сестра. Тітка Зіна сама не жила, й тобі не дала, упокій Господь її душу, вчасно пішла, дівчинці не встигла життя зіпсувати!

– Що ти таке кажеш? Євдокіє?

– А то! Живеш у своєму придуманому світі, мать твою, прости мене господи, сама не жила, і тобі не дала, адже вона Пашку обмовила твого.

-Ні!

-Так, так. А зараз ти Оксані життя псуєш, прочумайся, і почни життя, поки не пізно.

– Яке життя, Дуся? Яке? Воно в мене вже пройшло…

– Що? П’ятдесяти років ще немає, пройшло воно, дивіться! Не вигадуй Ірко, мужика знайди собі, чи з’їзди куди, не знаю – на концерт сходи, у кіно, у музей…

-Ти смієшся? Мамі пів року ще немає, а я розважатимуся?

– Недолуга ти, Ірко, яка ж ти недолуга! Відчепись від дівчини, моя тобі порада – не чіпай її!

Євдокія вже збиралася йти, коли у дверях зіткнулася з Оксаною.

– Ой, тітка Дуся, а ти що, вже йдеш?

– Іду, дитино. Я на вихідні приїду, підемо з твоєю мамою в кіно.

– Що правда, матусю, це правда?

Ірина безперечно кивнула.

Оксана застрибала на одній нозі, цмокнула тітку в щоку, та закружляла маму по кімнаті.

Ірина довго чинила опір, але життя тихенько входило в неї, вливалося по краплі, розцвічувало щоки рум’янцем, запалювало очі.

– Пробач мені, матуся – шепотіла в темряві Ірина, я зареєструвалася в соцмережі, і ти знаєш, мене знайшов Паша.

– Він давно живе один, у розлученні, а в Оксани є молодший братик, такий милий хлопчик. Паша покликав мене на побачення, мамо, і знаєш … я погодилася.

– Оксана зустрічається з Сергієм, уже познайомила його з мамою та татом, так-так, в Оксани є тато, і він не такий поганий, як їй про це говорили.

Звичайно Оксана любить бабусю і сумує про неї, але життя триває – і яке життя!

А ще Оксана дуже рада за маму, що мама не одна. Адже Оксана знає, що все життя вона любила одного чоловіка, її тата.

– Бабусю, допоможи мамі, щоб вона була щаслива, будь ласка, адже ти любила її, я знаю, що любила нас обох!

І здається Оксані, що бабуся стоїть, та посміхається, тихенько так. Допоможе, вирішує Оксана, обов’язково допоможе! Адже життя продовжується…

Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.