Досі не можу зрозуміти, як ми погодилися на цю авантюру та взяли із собою у туристичний похід сестру чоловіка. Вона зіпсувала весь відпочинок своїми постійними претензіями та тепер постійно нагадує нам, як їй було там погано і як ми її мучили, а минуло вже три тижні!

Я люблю активний спосіб життя і мій чоловік такий самий. Ну не можемо ми з ним у вихідний день лежати на дивані та дивитися телевізор – це нудно. Ми любимо рух. Природа, річка, гори – це наша душа.

Ми обожнюємо туристичні походи, тому вдома нас застати дуже складно. За будь-якої можливості ми з друзями йдемо в похід. І влітку, і взимку, і навіть у дощ – для нас немає перешкод.

Те, що багатьом здається дико і не відповідає сучасному ритму життя – ми обожнюємо. Ночівля в наметі, вечеря на багатті, пройти десяток кілометрів пішки, забратися на найкрасивішу вершину, по дорозі впасти, підвестися. Знайти гарне місце для привалу, розпалити багаття, поговорити з друзями та заснути під звуки природи в теплому наметі.

А Оля, сестра чоловіка, повна наша протилежність. Прогулянки містом, посиденьки в кафе, торгові центри, солярії, салони краси та тихий відпочинок на дивані з планшетом – це все про неї. Про походи вона не знала нічого і ніколи в них не брала участі.

Вона жодного разу не просилася з нами у похід. Ще давно, коли ми з нею тільки познайомилися, я намагалася відірвати її від дивана та затягнути у похід, але вона завжди категорично відмовлялася. Оля бачила, які ми брудні та пахучі повертаємося з природи, тому її відповідь завжди була – ні. Незабаром я заспокоїлася, і перестала її звати з нами.

У нас із чоловіком з’явилася ідея створити свою сторінку в соцмережах, де ми показуватимемо фото та відео з походів та розповідатимемо цікаві історії. Може, в майбутньому зможемо розкрутитися та стати відомими блогерами.

Звичайно, фотографії та відео викладалися красиві, оброблені. Навіщо показувати, як часом буває складно, скільки разів ми падаємо, як нас атакують комахи та інші неприємні моменти, що трапляються в поході. Ніхто не захоче на це дивитись. Тому розміщували ми лише емоційні, яскраві та красиві фото.

Нашим першим підписником і була Оля. Надивилась вона наших гарних фото, начиталася цікавих історій та почала проситися з нами. Ми одразу категорично відмовили. Але вона не вгамувалася. Ми розповідали їй усілякі жахливі історії, як складно підійматися, як довго йти. Що інстаграм – це лише красиві картинки, за якими ховається багато неприємностей.

Але сестра була наполеглива і не вгамовувалася. Ще й маму свою вмовила, щоб та на нас натиснула.

– Чому ви не хочете брати її із собою? Вам що, шкода? Тим більше вона сама захотіла. Може, їй сподобається, потім разом ходитимете.

Загалом, діставали вони нас удвох довго. Наші аргументи про те, що це складно, вони пропускали повз вуха. Ніхто нас не слухав, тому нам довелося здатися і погодитись взяти її з собою.

Днями у нас якраз був не дуже складний похід, там навіть особливих підйомів не було, і ми вирішили покликати Олю з собою. Вона стрибала від щастя.

Проблеми почалися ще до виходу із дому. Необхідного спорядження вона не мала, тому нам довелося давати їй своє. А їй все не так: колір, стиль. Це велике, а тут тисне. Я вже готова була скасувати все, але стрималася.

У похід ми виходили рано-вранці й вже тоді вона почала голосити, що хоче спати, навіщо так рано було вставати. Виявилося, це були ще квіточки. Не пройшли ми ще й кілометра за запланованим маршрутом, а вона вже почала плакати, що втомилася та хоче гарну фоточку.

Вона не просто йшла – вона постійно голосила, що в неї втомилися ноги, важкий рюкзак, що її хтось вкусив, і тепер у неї роздуло руку. Хоча там був маленький прищик, а рюкзак важив не більше трьох кілограмів. До місця передбачуваного привалу ми буквально тягли її на собі.

Поки всі насолоджувалися природною красою і готували смачну вечерю, Оля не замовкла ні на хвилину: дим від багаття потрапляє їй в обличчя і в неї тепер смердить волосся, зламався ніготь, телефон не ловить, їжу їсти неможливо, а комарі-мутанти покусали все тіло. Нарешті вона заснула, укутавшись з ніг до голови у спальник.

Але вранці історія повторилася – не встигла вона розплющити очі, як одразу почала нити. Тоді ми зібрали речі та залишили табір. Пошкодували наших друзів, котрі явно були не раді такій компанії. Це був наш найгірший похід, замість дводенного активного відпочинку ми отримали зіпсовані вихідні.

Доставили ми сестрицю чоловіка в цілості та безпеці, віддали особисто в руки свекрусі та злі й втомлені пішли додому.

Ще не встигли ми зайти в будинок, як свекруха вже дзвонила з докорами. Як з’ясувалося, Оля розповіла їй усілякі жахи. Що ми з неї знущалися, змусили тягнути в гору важкий рюкзак, не годували й не напували. Ще ми спеціально вибрали найскладніший маршрут, щоб помучити дитину!

І тепер, при кожній зустрічі, Оля скаржиться, що в неї досі болять ноги, руки та спина, а укуси не проходять. І звинувачує нас, що ми не взяли її в нормальний похід, як на наших фото, а затягнули казна-куди.

КІНЕЦЬ.