– Що ви робите? – запитала Варвара, дивлячись на моїх дітей, які лише спробували наблизитися до її клумби з айстрами.

– Мамо, вони просто граються, – спокійно відповів мій чоловік Григорій, намагаючись уникнути конфлікту.

– Ми за ними слідкуємо, не хвилюйся.

Але я вже знала, що це не допоможе. Свекруха мала свої правила. Її сад був для неї святинею, і кожен наш візит супроводжувався нагадуваннями про те, що можна, а чого – ні.

Мій чоловік Григорій завжди намагався бути посередником між мною та його мамою. І хоча він намагався пом’якшити напруження, ситуація ускладнювалася щоразу, коли ми приїжджали до Варвари.

Її сад був бездоганно доглянутим – кожна клумба мала свій порядок, жодної зайвої травинки. Але саме цей порядок ставав причиною конфліктів. Бо мої діти – Оля та Павлик – не могли зрозуміти, чому їм не дозволяють гратися в бабусиному саду.

– Пам’ятаєш, як минулого разу Варвара накричала на Олю, бо вона доторкнулася до її троянди? – запитала я Григорія дорогою до його батьків.

– Мені вже набридло постійно пояснювати дітям, що вони не можуть бути дітьми в бабусиному саду.

– Я поговорю з нею, – запевнив він мене.

– Мама справді трохи перебільшує. Спробую пояснити, що це занадто.

Коли ми приїхали, Варвара зустріла нас з теплою посмішкою.

– Дорогі мої, як я за вами скучила! – вигукнула моя свекруха, обіймаючи нас.

– У мене для вас сюрприз. Але спочатку заходьте, я приготувала борщ і вареники.

Діти радісно кинулися до столу, а ми з Григорієм обмінялися багатозначними поглядами. Я відчувала, що ця розмова про сад неминуча.

Після обіду Варвара запропонувала прогулянку садом. Вона повела нас вузькими доріжками, показуючи нові клумби, які вона створила. Діти, захоплені красою квітів, не могли втриматися й постійно поривалися бігти вперед. Але щойно Оля нахилилася, щоб понюхати лілію, як Варвара суворо зупинила її.

– Олю, не чіпай квіти! Вони дуже ніжні.

Донька збентежено відступила, а я ледве стрималася, щоб не почати суперечку. Ми з Григорієм обмінялися поглядами, і він нарешті вирішив сказати.

– Мамо, можливо, варто трохи розслабитися? Діти ж нічого поганого не роблять. Вони просто граються.

– Григорію, ти навіть не уявляєш, скільки праці вкладено в цей сад! – різко відповіла вона.

– Я не можу дозволити, щоб усе це зіпсували.

– Але ж це лише квіти, – не втрималася я.

– Сад повинен приносити радість усім, а не бути місцем, де ніхто нічого не може.

– Для мене це не “лише квіти”! – підвищила голос Варвара.

– Це результат моїх зусиль і любові. Чому ви не можете це зрозуміти?

Суперечка ставала дедалі напруженішою. Я відчувала, як у мені наростає обурення, але намагалася говорити спокійно.

– Варваро, я розумію, що для вас це важливо. Але невже ви не можете знайти компроміс? Діти просто хочуть гратися. Можливо, виділити їм якусь частину саду?

Вона задумалася. Видно було, що ця пропозиція її не влаштовує, але й відмовлятися від неї вона не хотіла.

– Добре, – сказала вона нарешті.

– Я подумаю, як це можна організувати. Але тільки якщо вони будуть обережними.

Це був маленький крок до примирення, але я знала, що попереду ще багато роботи. Сад залишався для Варвари святинею, і їй було важко прийняти, що він може бути і місцем для дитячих ігор. Але, можливо, час усе змінить.

А як ви вважаєте, чи варто настільки суворо ставитися до своєї праці, якщо це заважає близьким отримувати від неї радість? Мені цікаво почути вашу думку.

Джерело