– Дорогі діти, ми вирішили дати вам 30 000 гривень, – спокійно сказав Валерій, дивлячись на доньку, яка ніжно обіймає вже чималий животик.

– Хочемо, щоб ви облаштували дитячу, все необхідне купили. Бо ж шостий місяць уже.

Уляна аж засвітилася від радості, а її чоловік швидко підхопив:

– Ой, дякуємо вам! Це ж така допомога, така підтримка!

Ми з чоловіком переглянулися і полегшено зітхнули. Було відчуття виконаного обов’язку. Донька не просто при надії — вона готується до важливого етапу в житті, і ми хотіли допомогти.

Минуло два тижні. Ми приїхали в гості, очікуючи побачити зміни: можливо, уже поставлену колиску, обрані шпалери для дитячої, чи хоча б коробки з покупками. Але, зайшовши в квартиру, ми зрозуміли, що помилилися.

– Ой, мамо, тату, заходьте! – усміхнено зустріла нас Уляна, обійняла, а потім озирнулася на зятя.

– Ну що, вмикаємо?

– Давайте! – аж підскочив він, натиснувши на пульт.

І тут ми побачили їхню головну покупку. На стіні, мало не на пів кімнати, красувався величезний телевізор — новенький, блискучий, дорогий.

– Тепер ми як тільки його вмикатимемо, то вас згадувати будемо! – зять радісно підморгнув. – Дякуємо вам ще раз!

Я відчула, як Валерій напружився поруч. Він спершу відкрив рота, ніби хотів щось сказати, потім стулив губи. Я ж тільки мовчки подивилася на доньку, потім на зятя.

– А дитяча кімната? – спокійно спитала я, хоча всередині все кипіло.

– Ой, мамо, та ще є час! – відмахнулася Уляна. – Малюк же перший час спатиме з нами, тож ми подумали, що не будемо поки що витрачати гроші на всі ці меблі. А телевізор — це ж інвестиція! Будемо разом фільми дивитися, малюк підросте — мультики йому включатимемо…

– Інвестиція, кажеш? – ледве стримався Валерій.

Я відчула, як його терпіння тріщить по швах.

– А ми думали, що інвестуємо в дитину! – глухо промовив він.

– Тридцять тисяч, щоб у вас була готова кімната, щоб усе було для немовляти. А ви вирішили, що розваги важливіші?

– Та не треба так сприймати, – зять хмикнув.

– Ми ж дякуємо вам! Це ж спільний комфорт.

– Комфорт? – Валерій не витримав.

– А ти не думав, що через три місяці тут кричатиме немовля? Що йому буде потрібна колиска, спокій, а не ця… ця махіна на стіні?!

– Ну тату… – Уляна знітилася.

– Все ж добре. Потім купимо.

– За які гроші? – я склала руки.

– Дитячі меблі недешеві. Та й у вас стільки витрат буде, що вам не до цього буде.

– Ну, щось ви занадто роздули… – зять роздратовано відкинувся на дивані.

– Гроші ж ваші були, подарували — значить, наші. Ми вирішили, що так краще.

Я відчула, як у мене всередині все похололо. Так, ніби перед нами сидять не наші рідні люди, а чужі. Як можна було так безвідповідально підійти до того, що стосується їхньої ж дитини?

– Валерію, ходімо, – тихо сказала я.

– Ми все зрозуміли.

Ми поїхали, майже не розмовляючи дорогою. А вже вдома я не стрималася.

– Як можна бути такими легковажними? – вигукнула я.

– У них через три місяці з’явиться дитина! І вони навіть не задумалися, що їй потрібні не телевізори, а найнеобхідніше!

Валерій тільки глибоко зітхнув.

– І найгірше — вони навіть не зрозуміли, що не праві, – пробурмотів він.

– Навіть не збираються задуматися.

Я мовчки сіла на диван.

А що тепер робити? Як достукатися до них? Або, може, вже пізно?

А як би ви вчинили на нашому місці? Варто було б ще раз поговорити з ними? Чи це вже марно?

Джерело