– Доню, не треба мені більше зарплати, я від завтра ні за 20 тисяч гривень, ні за мільйон няньчити ваших дітей не буду, шукайте няньку або справляйтесь самі! – це я сказала дочці, яка чекає пʼяту дитину, місяць тому. Відтоді донька зі мною не спілкується, навіть з днем народження вчора не привітала ні дзвінком, ні повідомленням

– Доню, не треба мені більше зарплати, я від завтра ні за 20 тисяч гривень, ні за мільйон няньчити ваших дітей не буду, шукайте няньку або справляйтесь самі! – це я сказала дочці, яка чекає пʼяту дитину, місяць тому.
Відтоді донька зі мною не спілкується, навіть з днем народження вчора не привітала ні дзвінком, ні повідомленням.
Сиділа вчора сама на кухні з чашкою охололого чаю і дивилася у вікно. Настрій був такий же сірий, як небо за вікном.
Чи правильно я вчинила з дочкою? Чи краще мені буде самотній? Не знаю.
Все почалося давно. Я допомагала дочці з першою дитиною, бо сама пам’ятала, як важко бути молодою мамою.
Потім з’явилася друга – я знову була поруч. Далі третя, четверта. Я вже не просто допомагала – я тягнула на собі їхнє життя.
Поки донька й зять працювали, я готувала, прибирала, вчила уроки зі старшими, міняла підгузки молодшим.
Віка мені казала:
— Мамо, ну як без тебе? Ти ж знаєш, як мені важко. А чужу жінку я приводити в будинок до моїх дітей не буду.
Я знала. І терпіла.
Але коли вона повідомила, що при надії вп’яте, щось в мені зламалося. Ні, я люблю своїх онуків, та я не молода, у мене болять ноги, спина.
Я вже не маю сил бігати за малими з ранку до ночі.
Того дня, коли я сказала доньці, що більше не буду нянькою навіть за ті 20 тисяч гривень, що вони мені платять, вона на мене так глянула, ніби я її зрадила.
— Мамо, як ти можеш так говорити? Це ж твої онуки!
— Доню, я втомилася і кажу тобі про це чесно, сподіваюся на твоє розуміння.
— Значить, ти просто нас кидаєш, так? — голос у неї дрижав.
Я мовчала, бо не знала, що сказати.
Відтоді – тиша. Віка ніби викреслила мене з життя. А я сиджу і думаю: може, я справді неправа?
Може, треба було змовчати, зціпити зуби і далі бути на підхваті? Чи, може, я теж маю право на спокій?
Що ви думаєте? Чи є у мене виправдання?