Вже скільки років я себе пам’ятаю, стільки тут і живу – в невеличкому будинку в кінці села.

Тут пройшло все моє дитинство, юність та молодість.

У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з моїми батьками, звідси поїхала з чоловіком і повернулася в 30 років з малятком на руках – моєю дочкою.

Не склалося, на жаль, життя у нас з чоловіком разом, розлучилися ми.

Але мене з радістю батьки знову прийняли до себе, яких згодом не стало.

В цьому будинку і донечка моя виросла, заміж вийшла, онука мені подарувала.

Хоча в це важко повірити, але це ціла цікава історія з величезним кошиком спогадів.

Тільки ось тепер, якщо відкинути сентиментальність, треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлога прогнили, а дах, покритий старим шифером, став щербатий.

Моя донька з зятем сказали, що стіни в хаті дуже цвітуть, скрізь грибок, а ремонтувати будинок цей марно, адже він скоро сам розвалиться і толку з нього ніякого.

Їх дитині жити в таких умовах погано, тому вони поїдуть до міста краще і будуть орендувати квартиру.

Зібралися і поїхали вони усі втрьох.

А я залишилася сама, хоча зовсім не очікувала такого.

Важко одній, але інколи ходжу до сусідів поговорити, допомагаємо одна одній.

А не так давно зустріла свою сусідку – біжить щаслива така мені на зустріч, аж світиться, так їй радісно на душі.

Що таке? Відразу стала мені хвалитися, що її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом з трьома кімнатами, добротний, з усіма зручностями, навіть крихітна ділянка є для вирощування квітів та рослин.

Загалом, вони її забирають з собою жити. Ось так їй пощастило. Я навіть позаздрила – мене б так забрали жити діти до себе, я лише мріяти можу про це, але вони навіть й не думають, бачу.

І ось начебто мрія почала здійснюватися.

Мої власні діти подзвонили і сказали по телефону, що готується сюрприз з житлом у них, приїдуть і все розкажуть. Я така щаслива була.

Діти приїхали і стали розповідати, що беруть в кредит квартиру, хочуть взяти мене і показати її.

На таксі, ледь не в урочистій обстановці ми приїхали до великого будинку.

Під’їжджаємо ближче ще і до нового мікрорайону, там такі гарні новобудови.

Діти з машини вийшли такі щасливі, показують мені новий ліфт, 4 поверх, а ось і квартира. Трикімнатна.

Простора, світла, ремонт вже є. Це ж рай якийсь!

А я на радощах і кажу:

– Дітки, а де ж моя кімната буде?

Дочка якось зам’ялася, а потім каже:

– Мамо, ну ось, весь сюрприз зіпсувала. Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей пораділа, а ти відразу про себе говориш лише. Ну як ми тут всі помістимося? Ось наша спальня, ось дитяча, а це зал: повинні ж ми десь гостей зустрічати. А в наступному році плануємо ще дитину, нас багато буде, сім’я чимала, не протиснутися. І з іншого боку: як ти ту хату свою залишиш? А крім того у тебе там спогади, подружки і кіт, який нам тут не потрібен. Ми краще новий вмивальник тобі купимо.

Останні її слова я чула вже як у півсні. Подивилася на зятя, той очі ховає, я його розумію – він у всьому завжди доньку мою слухається, ніколи їй не перечить.

Зрозуміла, що діти про мене й не думають, їм не до мене зовсім.

Я дочці своїй тоді сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на автобус пішки.

Три дні вдома я чекала, що дочка пошкодує мене, покличе до себе, але вона не дзвонила.

Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи.

– Та нічого такого особливого у нас немає, ходимо по магазинах, меблі собі вибираємо, – мовила донька. І все.

Ось пишу вам сюди і думаю: а, можливо, так і має бути в наші часи?

Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 67 років.

Можливо, я просто заздалегідь себе накрутила, що дочка повинна мене забрати з моєї старої хатини. І нічого вона мені не винна, нехай молоді живуть собі на радість.

Хоч і гірко це усвідомлювати мені зараз, але я нікому стала не потрібна, на жаль.

Пам’ятаю ми колись доглядали своїх батьків добре на старості років. В селі соромно було не доглянути тата й маму. А зараз діти інші пішли. Чого від них чекати?

Сумно мені від того. Не знаю чи догляне мене донька, якщо їй зараз на мене байдуже?

КІНЕЦЬ.