Нещодавно моя донька приїхала в гості і радісно оголосила про свою третю вагітність, повідомивши, що вони з чоловіком чекають на дівчинку.

Я давно знала, що дочка з чоловіком Семеном мріяли мати чотирьох дітей, прагнучи того, щоб хлопчиків та дівчаток було порівну.

Однак, вислуховуючи ці захоплені історії, я завжди висловлювала свої побоювання з приводу практичних можливостей виховання такої великої родини, особливо з огляду на їхні фінансові та просторові обмеження.

На мій подив, під час цього візиту донька запропонувала мені продати свій будинок, щоб профінансувати їх переїзд у більш простору квартиру – і ця пропозиція моментально змусила мене розгубитися.

Згадавши свій шлях від життя в гуртожитку до отримання у спадок бабусиного будинку, а також з огляду на двокімнатну квартиру, яку я їй уже подарувала, я вважала її прохання нерозумним та абсурдним.

Моя відмова була твердою, заснованою на переконанні, що вони мають самостійно вирішувати свої житлові питання, не чекаючи від мене подальших жертв.

Самі вбили собі в голову ціль – хай самі й досягають її.