Коли від рідної матері відвертається навіть дочка, руки опускаються самі собою. Не розумію, за що мені таке. Родове прокляття якесь чи що?

Начебто і людина я непогана, мухи у своєму житті не образила. Та й на своїх дітей ніколи не кричала. А виходить так, що все складається проти мене і нема кому навіть поскаржитися.

Десять років тому від мене пішов чоловік. До іншої, навіть не моєї ровесниці: Жанна на 2 роки старша за мене. Моя колишня однокурсниця. Раніше ми спілкувалися однією компанією, і вона його в мене забрала.

Звичайно, чоловік вигадав купу відмовок та звинувачень. Що я все життя була якась не така, що він терпів мене лише через дітей. Але тепер, коли вони виросли, може пізнати щастя у житті.

Так, у нас в родині були син та донька. Я пожертвувала своєю молодістю, зовнішністю, здоров’ям. І тепер виявилася «якоюсь не такою». Звичайно, коли ти начальник у будівельній фірмі, є гроші та влада, стара жінка вже не здається таким цікавим варіантом. Можна знайти когось іншого, хай і ще на кілька років старше. Аби не так нудно було.

Потім мене залишив син, він старший за свою сестру і весь пішов у батька. Висловив мені все, що в нього назбиралося за роки юності. Звичайний скандал, батьки та діти. Але навіщо так сильно доводити? Слово за слово, ми посварилися, і він пішов із дому.

Потім виявилося, що колишній чоловік допоміг йому з окремим житлом і тепер живе син з якоюсь дівчиною. Зі мною спілкуватися не хоче, поради мої його не цікавлять і взагалі, тепер він дорослий. Ну що ж, гаразд.

Але тепер і донька мене покинула. Посварилася зі мною нещодавно і сказала, що їй треба деякий час відпочити від нашого спілкування. Рідній матері сказала.

І чому? Я просто попросила її про послугу. Так, для цієї послуги потрібно було небагато грошей. Але хіба для рідної матері можна щось шкодувати? Та й сума там була не така вже й велика, практично копійки.

Справа в тому, що місяць тому моя сусідка покликала мене до себе у гості. Ми живемо одна навпроти одної, і будинки у нас майже одного розміру. Я не робила жодних прибудов, і вона також. Тільки розширила площу під клумбу.

Так ось, запросила вона мене до себе, але не попередила, що в неї на мене чекатиме така краса. Я не люблю мінімалізм, але це щось із чимось.

Кожна кімната сяє. На стінах нічого не висить, навіть лампа світить яскраво, але її і не розглянеш на білій стелі.

Ванна кімната — витвір мистецтва. Душова кабіна та ванна, все в одному стилі. Якісь такі матеріали, що й цятку не роздивитися. Ні порошинки, нічого. І при цьому дуже затишно.

Я розповіла дочці побачене того ж дня. Сама я була прихильною до ремонту з натуральних матеріалів: дерево, бамбук, камінь, шкіра. Але тільки тоді я зрозуміла, наскільки була неправа. Наскільки несмачним був мій вибір. Адже до того злощасного моменту я вважала своє житло найвишуканішим в окрузі. Але це виявилося фікцією.

Дочка мене вислухала, висловила співчуття щодо цього, але більше нічого не сказала. Чи бачте, вона у мене працює за кордоном. Отримує дуже добрі гроші, навіть машину купила.

І протягом останніх трьох років ремонтом будинку займалася вона. Ну як, тобто вона передавала кошти, а я описувала робітникам, що і як має вийти.

Розумієте, у нашій родині тільки я маю почуття смаку. Діти завжди вчилися, колишній чоловік тупо заробляв гроші. А я ходила на виставки, курси, фестивалі. Я навіть маю кілька сертифікатів, які доводять мою компетентність.

За бажання я легко можу сказати, який барвотип підходить людині, подивившись на неї лише мигцем. Да так буває. Але з інтер’єром у мене, звісно, трапилося фіаско.

Ось я й попросила у рідної доньки ще кілька фінансових внесків, але заради справи. Справа, звичайно, зовсім не швидка. Але гарячими слідами можна було б переробити хоча б частину будинку.

А меблі я, так і бути, сама обміняла б на більш відповідні. В Інтернеті це можна провернути, не встаючи з дивану.

Проте я не встигла договорити, як дочка мене зупинила. Вона сказала мені, що більше не може спонсорувати мої «хочу». І я маю жити як жила.

А я ще так перехвилювалася тоді, що мені нічого зрозумілого для відповіді просто на думку не спадало. Так і мовчала у слухавку. А донька продовжила.

Вона стала мене звинувачувати в тому, що я живу невідповідно до своїх фінансів, завжди хочу чогось недосяжного і мучу людей навколо, у тому числі й її. А їй, бачте, це не подобається.

Тож ніяких більше мені ремонтів. І сидіти мені в кімнаті з пилом, з дерев’яною стінкою і хутром на стільцях. Наче я перед цим не сказала, що так, я згодна, я раніше була не права.

Тепер все. Дочка трубку бере дуже рідко і спілкується лише на абстрактні теми. Запитує про сина, про здоров’я. У справі допомогти вона не збирається. Що, на мою думку, означає те саме, що вона теж від мене відвернулася. Як і її батько та й брат. Коли я думала про те, що робитиму наприкінці своїх років, у мене навіть думки не спадало про самотність…

Але життя – не казка. А мені так хочеться звичайного, людського щастя. Як у всіх.

Ще на початку двохтисячних я закінчувала училище. Зі мною познайомився хлопець. Така ж голодрань, як і я. Теж жив в гуртожитку. Вчилися в одному і тому ж навчальному закладі. І

Мама і тато потайки зустрічаються одне з одним. Пишу, а саму сміх розбирає. Мені сімнадцять, батькам – трохи за сорок, і вони давно вже в розлученні. Коли мені було років

Останнім часом у моєму житті почалися проблеми. Я закінчила коледж із двома червоними дипломами і переїхала до нового міста, тут живе частина моєї рідні. Через це навіть святкового настрою немає.