Коли Віра, шістнадцяти років, привела додому однолітка, Світлана не дивувалася. Нічого дивного, що у доньки друзі.

— Хочете чаю?

— Запитала вона.

— Я так! — радісно кивнув Матвій і пішов за Світланою на кухню.

— А як вас звуть? – Світлана Семенівна.

— Дуже приємно. А чи можна чай гарячий?

— Можна, звісно. Матвію, ти їсти хочеш?

— Запитала жінка.

— На ж аль ні.

— Чого це, «на жа ль»? – здивувалася Віра.

— Тому що мені дуже хотілося спробувати куховарство Світлани Семенівни.

— Тебе, напевно, вдома добре годують. Яка улюблена твоя страва, з приготовлених твоєю мамою? – поцікавилася Світлана.

Хлопчик сумно посміхнувся, відвів погляд убік, а потім спитав, переводячи тему розмови.

— Світлано Семенівно, а що ви волієте отримувати в подарунок?

— З чого ти цим цікавишся? — Здивувалася Світлана.

— Мамо, не дивуйся, Матвій любить робити подарунки. «Ага. Клянчить у батьків гроші, і роздаровує щедрою рукою», спохмурніла Світлана. Допивши чай, молодь пішла до кімнати Віри. Через деякий час Матвій пішов.

— Це що твій новий однокласник?

— Запитала Світлана дочку.

– Ні. Просто друг.

— Якийсь невихований у тебе друг. «Як твоя мама готує?», «Що вона любить отримувати у подарунок?». Сам закидав питаннями, а на запитання, що готує його мати,не відповів.

— Вже сім років, як немає його мами. Її не стало через хворобу. Вони живуть із батьком одні. І, між іншим, Матвій сам дуже смачно готує.

— Бідний хлопчик. А я з ним так неласково.

— А ще він каже, що теща — це та жінка, яка замінить маму, якщо з тією щось станеться.

– Тому він катував мене питаннями, – здогадалася Світлана.

— Бідний хлопчик.

— Мамо, перестань шкодувати його, він цього не любить. Попереджав, що якщо я розповім тобі про його маму, ти, цитую, «включиш материнську жалість».

— Так ми вже жінки влаштовані. Спершу лаємо, потім шкодуємо.

— По іншому ніяк?

— Станеш мамою, сама зрозумієш.

КІНЕЦЬ.