У 56 років, ставши свідком несподіваного шляху моєї доньки до заміжжя, я повірила в долю. Люба виросла вольовою дівчиною, можливо завдяки нашій поблажливості як її батьків.

Вона завжди сприймала нашого сусіда Степана просто як друга, незважаючи на його очевидний інтерес до неї.

Повна рішучості знайти багатого і дбайливого чоловіка, Люба поїхала з нашого села до міста у пошуках когось, хто б відповідав її ідеалу. У місті вона познайомилася з Сергієм, який, здавалося, втілював у собі все, чого вона хотіла: гарний, розумний та багатий.

Однак після року знайомства Люба повернулася додому засмучена, повідомивши, що вагітна, і що Сергій не збирається з нею одружуватися.

Ми з чоловіком підтримали її рішення залишити дитину, запропонувавши сплатити її оренду квартири в місті, оскільки вона воліла усамітнення від сільських пліток.

Потім відбувся несподіваний поворот. Під час візиту до села Люба знову зустріла Степана, який запропонував їй підвезти до будинку.

Відкрившись йому як другу, вона поділилася своєю ситуацією. Дивно, але Степан зробив їй пропозицію прямо у нас у дворі, зробивши каблучку з травинки.

Спочатку Люба вагалася, але після кількох зустрічей прийняла його пропозицію. Тепер вони готуються одружитися до народження дитини.

Степан сповнений рішучості стати батьком дитини. Люба здається щиро задоволеною: її колишні мрії пристосувалися до цієї нової реальності.

Цей поворот долі, який підтвердив її незаперечне існування, вкотре довів: те, чому судилося бути, завжди знайде шлях до реалізації.

КІНЕЦЬ.