Сьогодні мені виповнюється 50 років, і я зрозуміла гірку правду. У моєї доньки велика сім’я — шестеро дітей. Різниця між ними становить один-два роки. Заміж вона вийшла рано, тому поки Оля здавала сесії, я сиділа з її дітьми. Коли діти хворіли, з ними теж сиділа я…. Зараз так згадую, все практично робила я. Дочка тільки народжувала дітей… по правді сказати, тоді мені це приносило задоволення… я з радістю няньчила своїх онуків. Життя якось так склалося, що невдовзі, після весілля дочки, мій чоловік покинув нашу сім’ю. Народження дитини начебто допомогло забути трагедію. Потім ще один онучок, потім ще… потім я вийшла на пенсію по інва лідності, від народження одна нога коротша за іншу.

Ось так мене затягнула рутина, і я зовсім забула, що маю право на особисте життя… Декілька днів тому, я мала купу своїх справ, зібралися за цілий місяць, який я провела в клопотах з малюками, тому сказала дочці, що піду додому, нехай тепер сама подивиться за дітьми. На що отримала відповідь, яка вдарила мене, ніби ляпас. «Чому це ти підеш додому? А нічого, що в мене зараз зустріч із дівчатами, і дітей нема з ким залишити. Нікуди ти не підеш! Сиди дивись онуків, тобі все одно нічим більше зайнятися . Дивись яка, справи в неї!».Тоді я навіть не знайшла що відповісти на таку зухвалість. Просто розвернулася і пішла додому. Нехай хоч раз сама за дітьми подивиться. Народити — народила, а от доглядати мені…

Якось до глибини душі мене тоді зачепили ці слова. Дочка певною мірою мала рацію. Мені справді нема чим зайнятися. Хіба прибрати вдома і випрати одяг. Я закинула свій читацький гурток, перестала відвідувати заняття йогою… навіть мої подруги перестали мені дзвонити… звичайно! Шість років щодня знаходити відмовки, щоби не йти з ними на зустріч. Хоч раз на місяць можна було виділити час. Все! Більшість життя я вже прожила. Досить ігнорувати свої бажання. Ніхто не проживе моє життя за мене. Догляд за онуками це добре, але тепер доглядати буду лише за крайньої потреби. Час жити для себе, а не заради когось.

КІНЕЦЬ.