Донька моєї рідної сестри називає мене мамою, а мого хлопця татом. Едіта ж влаштовує своє життя. Одного разу, коли я попросила її купити зимовий одяг для дівчинки, вона сказала, що раз вже я взялась виховувати її дочку, то повинна цим займатися до кінця. – В мене є куди гроші витрачати. В тебе поки дітей немає, тож “тренуйся”. – Але в мене їх так і не буде. Сергій вже не раз підіймав цю тему.

Я зняла фартух і зітхнула – щойно закінчила готувати борщ для всієї родини, але часу відпочити не було. Сергій сидів поруч із маленькою Ліною, яка щось розповідала своїм дитячим голосом, а очі світилися щастям. Раптом зайшла Едіта, як завжди, зі своїм невимушеним виразом обличчя, і з порогу сказала:

– Тамаро, сьогодні я Ліну не заберу. У мене побачення. Можеш побути з нею ще день?

Ця фраза прозвучала, як грім серед ясного неба. Я отетеріла, глянувши на неї. Сергій, який завжди намагався тримати нейтральність, не витримав:

– Едіто, та скільки це може тривати? Це твоя дитина! Хіба ти не розумієш, що Тамара не зобов’язана все це тягнути на собі?

Я опустила очі. Слова Сергія звучали важко, але були правдою.

Моя історія почалася ще з дитинства. Ми з Едітою – дві сестри, але абсолютно різні. Едіта завжди була тією, кого люблять за її зовнішність, харизму, а я – «тихою помічницею», яка завжди підставить плече. Мої батьки мали на мене великі надії: гарна освіта, стабільна робота, а потім і сім’я. Едіта ж завжди жила сьогоднішнім днем, не думаючи про наслідки.

Коли вона оголосила, що чекає дитину, це стало для нас подивом. Всі думали, що батько дитини – її хлопець Дмитро, з яким вона прожила майже два роки. Але ні. Виявилося, що цей цікавий стан була спланований хитрістю, аби не шукати роботу. Дмитро, дізнавшись правду, її покинув, а Едіта повернулася до батьків.

Я пам’ятаю, як тримала на руках Ліну в перші дні її життя. Ця маленька дівчинка одразу підкорила моє серце. Спочатку Едіта намагалася бути мамою, хоча б напоказ. Але щойно Ліні виповнився рік, і декрет закінчився, сестра зникла. Її повернення на роботу перетворилося на нескінченні відмовки. Вона знайшла собі нову роботу та зняла квартиру, але Ліна залишилася в нас.

Я стала для цієї дівчинки більше, ніж тіткою. Я навчилася переповивати, готувати дитячу їжу, заспокоювати її вночі. Мій хлопець Сергій, хоч і з любов’ю ставиться до Ліни, часом нарікає: через це ми відкладаємо наші плани на майбутнє. Ми мріяли зняти квартиру та почати спільне життя, але як я можу залишити Ліну?

Едіта ж живе своїм життям. Вона каже, що працює, але більше часу витрачає на відпочинок і нові знайомства. Ліну вона бачить раз на кілька тижнів, і то на кілька годин. Її не хвилюють ні дитячі недуги, ні інші потреби.

– Тамаро, ти сама обрала цей шлях, – одного разу сказала вона, коли я попросила допомогти купити зимовий одяг для Ліни. – Я ж тебе не змушувала.

Ці слова викликали у мене сльози. Як можна говорити таке про власну дитину?

Минуло вже кілька років, але нічого не змінилося. Ліна називає мене мамою, а Сергія – татом. І хоча це розчулює мене, всередині я відчуваю несправедливість. Чому я маю відмовлятися від свого життя, поки Едіта гуляє? Чому це стало моєю відповідальністю?

Часом я думаю: а що буде далі? Чи виросте Ліна, знаючи правду про свою маму? Чи вдасться мені пояснити їй, чому її рідна мама так легко від неї відмовилася?

Сергій каже, що я занадто м’яка, але хіба я можу інакше? Я не зможу покинути Ліну так, як це зробила її мати.

Наприкінці цієї історії я хочу запитати у вас, дорогі читачі:

– Чи правильно жертвувати своїми мріями заради інших, навіть якщо ці інші – не твої власні діти? Чи справедливо це? І як вчинити з людиною, яка так легко перекладає свою відповідальність на інших?

Джерело