Мій Назар теж такий був – тихий і несміливий, все маму слухав. То нащо мені такого було? Я й без нього проживу, а він хай мамі за спідницю тримається.

І цей отакий! Ще, якби я його не чула та не бачила, а то ж живе у мене, на всьому готовому! Я з роботи йду і сумки з магазину тягну аби щось в хаті було їстівного, щоб його нагодувати.

Стараюся аби було смачно, бо моя Ліля не дуже вдалася до господарства, тому з одного боку я рада, що вона біля мене і хоч так чоловіка втримає, а з іншого боку, вже би вигнала його геть і настав би для всіх чистий спокій.

А ще мене виводить з себе, як вони пошепки сваряться. І оте жу-жу-жу цілу ніч, що я аж спати не можу!

І ось нині знову бачу. Що моя донька заплакана! І я маю таке терпіти? І ще би був чоловік з машиною чи квартирою, а то студентик на побігеньках! Таке як принесе яку копійку, то мусі на один зуб! Все на мені тримається.

Ліля поки не працює, бо нема роботи за її фахом, але жінка й не має працювати, то чоловік має забезпечувати родину. а він хіба спроможний. Але гонору… чи я не чую, як він їй шушукає аби вони поїхали на орендовану квартиру, але не шушукає, за які гроші буде її знімати.

А я зі своєї доньки не хочу робити касирку! Не для того я її вчила аби вона в магазині продавала!

– Лілю, навіть не думай мені переїжджати! Послухаєш його і переїдеш, а далі він тебе й на роботу вмовить піти і незчуєшся, як вже на касі пакетик пропонуватимеш! А у тебе освіта!

Донька зі мною погоджувалася і наче все йшло до того, що такого зятька треба гнати в шию. Тим більше, що знову їй щось наговорив.

– Мамо, Вадим пішов. Зібрав свої речі і пішов!

Я лише руками сплеснула. Отаке щастячко неждане, не треба й виганяти!

– То ж добре! Я тобі давно казала, що не треба тобі такого чоловіка, а ти вперлася і все. Пішов і добре. Нового і багатого знайдеш.

– Я не хочу нового! Я хочу свого чоловіка!, – знову завелася донька.

І в кого такий характер? Вже їй подавай чоловіка назад. Я махнула рукою і пішла собі чаю запарила. Молода ще і не розуміє, що без чоловіка дуже добре можна прожити. Нащо вони взагалі здалися? От я живу і щаслива, а ця завиває, що їй назад подавай Вадима. Сміх і годі.

З задуми мене вивела тиша в хаті, видно, заснула. Нічого, посумує і перестане, було б за ким.

От зятьок он слід залишив – прихватки. Пригадую, як тоді я попекла руку, коли витягувала з духовки пательню, рушник зісковзнув чи що, а він тоді й зауважив і вже на наступний день прихватки мені оці рожеві купив.

Звичайно, що грошей на нову піч у нього не було, от і спромігся лише на це, газда…

Ні, зручні вони, нічого не кажу. Давно собі самій треба було купити та все гроші жаліла, а так рушником і тягала.

Мій Назар теж колись таке робив, все зі мною крутив закрутки, бо там ключ дуже туго йшов. А мама моя сміялася, казала, що то не чоловіча робота. І тато з нього сміявся, коли він мені допомагав викручувати підодіяльники, казав, що чоловік має крутити залізо, а до жінчиної роботи не лізти…

І так мені щось в горлі запекло, видно чай загарячий.

Я взяла трубку і набрала Вадима.

– Сину, слухай, вертайся… Ти Лілю знаєш, вся в мене, але тебе любить. Та й я буду старатися тебе менше їсти. Ти вернися, добре?

Через якусь годину рипнули вхідні двері. Ну, найлегше вирішилося, а тепер треба вчитися поважати зятя, раз його моя донька вибрала.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

КІНЕЦЬ.