Донька до мене телефонує знову і я ж точно знаю, про що то мова буде. Вже приготувалась на горіхи отримувати, а та сміється і дякує. “Ох, мамо, до віку тобі у ноги буду кланятись. Чого ж ти їм раніше на двері не вказала. Чула б ти, що мені сьогодні свекруха в трубку говорила після вчорашнього візиту до тебе”.

Донька моя вийшла заміж п’ять років тому. Я тоді саме на заробітках була, то не дуже могла з новою ріднею спілкуватись.

За Романа, парубка із нашого села, Маринка моя пішла. Я сім’ю його не надто добре знала, адже змолоду на заробітках, а ті від мене молодші значно.

Ото лиш коли розпитувала у подруги, та казала, що хазяйновитий у мене сват. Мовляв, все там на найвищому рівні, але те мало хто знає і бачить, бо люди такі, що мало з ким і спілкуються.

Донька у Полтаві з чоловіком проживають, ну а я коли в село повернулась, то вдома у нашій хаті хазяйную. Рік уже я вдома, але тричі їздила в Італію на заміну, подруги просили.

І от, щойно я приїхала, як прийшли до мене свати на гостину. Я же здивувалась, адже не домовлялись, та й приводу не було.

Ну, але ж впустила, стіл накрила, пригостила. Та й було чим. Я ж уже знала, що додому повертаюсь, то багато смакоти з Італії сюди передавала.

Ну посиділи гарно, навіть співали. Я задоволена, та й вони дякували за вечір приємний. Виходять, а я й кажу: “Буду рада вас у себе бачити. Приходьте ще”.

Звичні це слова, так усі кажуть на прощання. Ну але то я так думала, бо через день у мене на порозі свати знову стояли:

— Ви ж запрошували, а сьогодні свято, то ми й прийшли, аби вам сумно не було.

Ну, я здивована була трішки, але то ж ніби як рідня. Якраз я вечерю собі приготувала, то ковбаси нарізала, оливок різних поклала, тунець відкрила, кілька салатів накришила швидко. Повечеряли за цікавою балачкою.

У розмові я згадала, що завтра буду картоплю садити, то свати пообіцяли допомогти. Вони таки прийшли на поміч, але якраз перед тим, як я останню вуличку досаджувала:

— Ох і прудка ви, свахо, – сват каже лопату забираючи, – та нічого, хоч трішки допоможемо вам.

Попрацювали вона в мене аж 15 хвилин. Я дякую, та питаю для годиться, а чи не хочуть вони чаю, чи кави. А ті, ніби й чекали. Зайшли до хати і сиділи у мене години зо чотири. Ми й пообідали і повечеряли.

От такі мені гості стали приходити через день. І що цікаво – приходять із якимось дріб’язком. То квітку яку сваха зі свого квітника принесе, то сват яблук із саду, штук 10. Ніби, як не з порожніми руками, але ж і не з повними.

Поїхала я на місяць в Італію. Мені ніхто з них не дзвонив, ніби як і не рідні, ніби не друзі, а коли повернулась, ті знову паломництво влаштували.

Знаєте, мені не шкода, але коли щоденно у тебе гості на порозі, то ж край не зручно. Та й запаси мої танути на очах почали. Дійшло до того, що я мусила у хаті зачинятись і тихо сидіти, аби свати бува не прийшли на вечорниці.

А це, якраз на Михайла, ну не встигла я світло вимкнути, як у вікно свати стукають. Я думала свіжини принесли, адже вони мали кабанчика на той світ відправити. Таки принесли: у прозорому кульочку, грамів по триста м’яса сала і підчеревини.

Так мене вже те все заїло, що я вже й стриматись не могла. Нарізала отого сала що вони принесли, піджарила кілька яєць і тієї свіжини і на стіл поставила. Мовляв, нате гості дорогі, що принесли, те й їжте.

Ну посиділи, з’їли те що було на столі, а я нічого і не підставляю. Ну скільки ж можна вже? Сват давай крехтати, з боку на бік:

— Чи ви, свахо, нам не раді, що так приймаєте скромно?

— Рада і дуже – відповідаю йому. – Нажаль, не маю чим пригостити. Та й ви любите попоїсти гарно. Принесли б хоча б хліба, то було б вам і ситніше. Ви наступного разу як прийдете, то хоч не з порожніми руками, бо в мене вже геть усі запаси підметено. Хіба он, вода з-під крану.

Ох, як вони підскочать, як почервоніють обоє.

— Не думали ми, що ви така людина не гостинна. Хіба так може господар говорити у присутності гостей дорогих.

— Так, ви й справді дуже “дорогі”, а ще продумані. Тепер я до вас ходитиму на вечері і обіди із яблуками квітами, та жменькою розсади. А ви мені і покажете, як я повинна була б вас вітати і чим пригощати.

Виставила я сватів за двері. Ну не витримала вже.

Дуже переймалась, що мені донька скаже, а та зателефонувала наступного дня і сміялась до сліз дякуючи.

— Вони ж до нас на гостину збирались, а то два тижні їх годувати і розважати за наш рахунок. Тепер, вони ображені на тебе, а заодно й на мене. Яка ж економія!

КІНЕЦЬ.